Одним из самых скрытных и таинственных украинских олигархов является сооснователь крупнейшего аграрного холдинга Украины «Кернел» и бывший народный депутат четырех созывов Андрей Веревский. Он практически не появляется в Украине, руководя бизнесом из Швейцарии. Пробыв народным депутатом более 10 лет, он сумел при этом создать успешный бизнес, лоббированием которого и занимался в Верховной Раде. Его отправили с поста нардепа перед началом революции в Украине. По сути, она его никак и не коснулась – Веревский продолжает «делать деньги» на аграрном потенциале нашей страны.

«Юный аграрий»

Родился Андрей Михайлович в 1974 году в Полтаве. Высшее образование пытался получить в Полтавском инженерно-строительном институте, однако не сложилось – пошел работать. Кроме этого, учился в Оксфордском колледже, а также окончил в 2001 году Национальный аграрный университет. Своим стартовым капиталом обязан своему отцу – Михаилу Веревскому, крупному предпринимателю и владельцу нескольких предприятий, связанных с аграрным сектором. Примечательно, что Михаил Иванович долгое время находился под протекцией руководителя социалистической партии Александра Мороза, и даже был главой его предвыборного штаба на выборах 1998 года. Эти политические связи отлично помогали Веревскому-старшему в ведении бизнеса. Да и на Андрее Веревском это тоже отразилось, ведь никак иначе его стремительную карьеру объяснить невозможно. 19-летнего юношу, проучившегося в институте всего год, сразу же назначили на руководящий пост в Полтавское отделение государственной компании «Хлеб Украины» (занималась закупкой и хранением зерна по госзаказу). Там он проработал почти 5 лет, параллельно занимаясь строительством собственной бизнес-империи.

В 1998 году Андрей Михайлович занял пост заместителя генерального директора фирмы «Зерноэкспорт», а еще через год стал заместителем директора по коммерческим вопросам предприятия «Трансагроинвест». В 2002 году, перед приходом в большую политику, был председателем наблюдательного совета завода «Соняшник», который он по-хитрому «отжал» еще в 2000-году

«Отжим» завода «Соняшник»

В мае 2000 года банк «Аваль» неожиданно отказался продлить с заводом «Соняшник» договор о предоставлении финансовых средств, и потребовало вернуть кредит суммой в 5 млн грн. В перекредитовании заводу отказали. Но тут, как принц на белом коне, появился Андрей Веревский с предложением погасить долги предприятия в обмен на 40% его акций. Руководство, немного поразмыслив, согласилось, однако позже выяснилось, что помимо этих 40% у Веревского сосредоточены еще 11% акций, что давало ему контрольный пакет над всем предприятием. Поднялся скандал, и Андрею Михайловичу пришлось продать «лишние» акции руководству «Соняшника». А еще через пару дней те же акции он передал в залог в «Укрсоцбанк», с целью получить кредит на три месяца. Примечательно, что сумма этого кредита была в 9 раз меньше стоимости заложенных акций. Увидев возможность получить прибыль, руководство «Укрсоцбанка» заблокировало эти акции, оставив их «новых» владельцев ни с чем. В это же время Веревский выдвинул требования к руководству завода: полная смена руководства и получение полного контроля над ним. Андрей Михайлович привел на пост директора завода Викторию Матковскую, жену тогдашнего главы налоговой администрации Полтавы.

В это же время (конечно же, чисто случайно) распределением активов «Соняшника» заинтересовались правоохранители, интересы которых (опять же случайно) совпадали с финансовыми планами Андрея Михайловича. Тогда же начались бесконечные проверки деятельности завода, о результатах которых руководство не извещали. В дело даже включилась Генпрокуратура Украины, за действиями которой отчетливо было видно руку Веревского, ведь после каждой из очередных проверок он приходил к сопротивлявшимся руководителям и убеждал их в том, что пока они не передадут ему контрольный пакет акций – прокуратура не отстанет. Предлагал «по-дружески» решить все их проблемы одним телефонным звонком. И, как мы можем наблюдать сегодня, они таки сдались, а Андрей Михайлович получил под свой контроль еще одно предприятие.

Механизм ограбления Полтавской области, который использует Веревский (по информации издания «Зеркало недели»):

Политик-перебежчик

Андрей Веревский быстро усвоил, что политика отлично помогает решать вопросы бизнеса, и поэтому в 2002 году пошел на выборы как самовыдвиженец от 146 избирательного округа (Полтавская область). Став народным депутатом, Андрей Михайлович прошел через все партийные «постели», начиная с «Единой Украины» Леонида Кучмы, побывав в «Регионах Украины», в Блоке Юлии Тимошенко, и заканчивая «Партией регионов». То, что звание народного депутата приносит огромную пользу для бизнеса, Веревский ощутил во время финансового кризиса в 2008 году, когда парламент во главе с Юлией Тимошенко ввел квоты на экспорт масла. Несмотря на запреты, фирмы Веревского продолжали экспортировать свою продукцию, да еще и нарастили объемы. А конкурентам в этой ситуации оставалось только кусать локти.

Параллельно с политической карьерой развивался и бизнес Андрея Веревского. В 2004 году, консолидировав все свои активы, он создал Kernel Holdings S.A., в который вошли элеваторы, зерновые терминалы, маслоэкстракционные заводы и хлебокомбинаты. С каждым годом компания «Кернел» становилась все прочнее, а ее прибыль вырастала на глазах. Со временем она стала лидером на украинском рынке подсолнечного масла (Торговые марки «Чумак», «Щедрый дар», «Стожар»).

Одно из немногих публичных выступлений Андрея Веревского:

Со временем Андрей Михайлович понял, что власть в стране скоро поменяется, и вышел из Блока Юлии Тимошенко, вступив в «Партию регионов». И как раз вовремя, ведь те, придя к власти, тоже ввели квоты на продажу зерна за границу. Молниеносное решение Веревского «сменить политические взгляды» принесло ему возможность работать «мимо» этих квот.

Выгнали из Рады «за прогулы»

Весной 2013 года Высший административный суд постановил отобрать у него депутатский мандат, тем самым удовлетворив иск тогдашнего спикера парламента Владимира Рыбака. По официальной версии, Андрей Веревский нарушил закон «О статусе народного депутата», совмещая работу в комитете по земельным вопросам с руководящим постом в холдинге «Кернел». Предполагалось, что он использовал выборную должность в своих интересах. По другой, неофициальной версии, таким образом, регионалы показательно пытались укрепить дисциплину в своих рядах, чтобы члены фракции не прогуливали заседание (Веревский был самым ярым прогульщиком, ведь он фактически жил в Швейцарии, руководя бизнесом оттуда). На самом же деле, Андрей Михайлович хотел расширять свой бизнес, взяв для этого в Европе кредит. Беда в том, что украинским политикам там не очень доверяют, проверяя практически каждый доллар, который они получают или отдают. Фактически, его поставили перед выбором: либо отказаться от мандата и получить кредит, либо остаться нардепом, но не получить необходимый ему кредит. Для него, как для бизнесмена-политика, а не политика-бизнесмена выбор был очевидным.

За время четырех созывов, в которых его избирали народным депутатом, ему удалось взять под свой контроль фактически все элеваторы в Полтавской области. И, по сути, он стал «зерновым» монополистом Украины, ведь лишь у него было право на хранение зерна, он владел правом на первоочередную отгрузку и его бесплатное хранение. Ко всему этому еще следует добавить возможность получить любой банковский кредит под залог элеваторов, которыми он владел, а также дружбу с руководителями области и дирекцией «Укрсоцбанка».

Андрей Веревский – один из умнейших бизнесменов, который создал вокруг себя таинственный ореол успешнейшего аграрного бизнесмена современности.

Дмитрий Самофалов, Национальное бюро расследований Украины

У середині 90-х років студент третього курсу провінційного інституту Олег Бахматюк вперше переступає поріг фірми «КГД», де починає трудову діяльність звичайним адміністратором. Влився в трудовий колектив відомої в регіоні компанії Бахматюк не з причини видатних здібностей — навчався так собі. Зате у нього був іменитий родич — Валерій Новіков, відомий в Івано -Франківську кримінальний авторитет. Він і посприяв працевлаштування молодого Олега.

«КГД» крім активної торговельної діяльності за принципом «купи-продай» довгий час була представником «Ітери», а значить найбільшим постачальником газу в Івано-Франківській області. «Дах» у фірми був солідний — сам тодішній губернатор Михайло Вишиванюк, що забезпечувало підприємству усілякі конкурентні переваги.

У 2002 році Олег Бахматюк «досидів» до комерційного директора компанії та довіреної особи господаря компанії Остапа Дармограя.

Сенсу трудитися на Дармограя менеджер знаходив все менше — з провалом на мерських виборах-2002 «зірка» колись вдалого бізнесмена активно згасала. До слова, сам Бахматюк, який брав у кампанії Дармограя найбезпосереднішу участь, зумів стати депутатом міськради.

Відхід Бахматюка від патрона не був схожий на сльозливі прощання вдячного учня із своїм учителем. Скоріше – це були з'ясування відносин зміцнілого «молодого вовка» із ослабшим ватажком. Очевидці стверджують, що відносини між Дармограєм і Бахматюком з тих пір дуже напружені, і пов'язано це нібито з фінансовим «кидаловом».

Гроші з повітря

«Розлучившись» з Дармограєм, Бахматюку, тим не менш, вдалося зберегти теплі стосунки з першими особами області. Однак, для розвитку власного бізнесу цього було мало, потрібні великі гроші. У 2002 році Бахматюк засновує компанію «Прикарпатська фінансова корпорація» і отримує свої перші солідні гроші завдяки знайомству з головою Івано-Франківського відділення банку «Аваль» Марією Лободин.

Правда, віддавати позикові кошти у структур Бахматюка виходило далеко не завжди. Найбільший скандал з приводу неповернення кредиту однією з бахматюкових структур розгорівся на межі 2004—2005-х років, коли власники «Авалю» вели переговори про продаж групі «Райффайзен». Марії Лободин довелося терміново шукати нове місце роботи. Як неважко здогадатися, ним стала структура Олега Бахматюка — нещодавно створений банк «Фінансова ініціатива». Марія Лободин переїжджає до Києва, однак практично відразу повертається в Івано-Франківськ. Причому за чутками — з великою образою на свого колишнього партнера.

Чому не склалися відносини між колишньою директоркою івано-франківського «Авалю» з Бахматюком, судити важко. Можливо тому, що на той момент у останнього вже давно був новий партнер — відомий нардеп Ігор Єремеєв. У 2002 році Олег Бахматюк стає по суті головним менеджером Єремеєва, який в цей час іде в Київ народним депутатом і лобіює інтереси загального бізнесу. Знаючі люди не можуть сказати, як насправді діляться численні активи Єремєєва і Бахматюка, і хто з них реально багатшим.

Як би там не було, в 2002—2004-х роках спільний бізнес Єремеєва і Бахматюка переживає період розквіту і обростає численними активами. Структури Єрємеєва-Бахматюка активно скуповують підприємства харчової промисловості Західної України. А створена в 2003-му році Бахматюком «Станіславська торгова компанія» за короткий час стає власником більшості продуктових магазинів по всій Івано-Франківській області і об'єднує їх під брендом «Фаворит». Щоправда, досягти особливих висот в цьому бізнесі Бахматюку не вдалося…

Інші джерела фінансового добробуту Бахматюка і Єрємеєва були менш легальними. У 2002—2004 роках «Прикарпатська фінансова корпорація» вибилася в лідери з відшкодування ПДВ в Івано-Франківській області. Більше того, схеми фіктивного експорту газового конденсату з Польщі або повернення ПДВ за трансфери футболістів «Волині», за які частенько діставалося Єремеєву, приписують саме «фінансовому генію» Бахматюку. За рахунок цього обом бізнесменам вдавалося отримувати сотні мільйонів гривень повернення ПДВ і чому на це дивилися крізь пальці — питання риторичне. Про ступінь довірчих відносин з тодішнім обласним керівником ДПА паном Рахмілем свідчить його призначення на пост керівника ВАТ «Івано -Франківськгаз», підконтрольного все тому ж Бахматюку.

Завдяки Олегу Бахматюку Єремеєв починає активно освоювати ще один напрямок — газовий бізнес. У цьому бізнесменам чимало допомогли добрі стосунки з губернатором Вишиванюком. Останній, завдяки кумівства з Леонідом Кучмою, завжди вибивав для Івано-Франківської області хороші суми на газифікацію. Бахматюку з Єремеєвим залишалося тільки правильно їх «освоїти» через підконтрольний облгаз.

Народник з помаранчевим нальотом

Після президентської кампанії 2004-го року Олег Бахматюк втратив свої позиції в регіоні, проте не надовго. Він швидко зумів знайти підходи до нового губернатора Романа Ткача. Новий голова облдержадміністрації, будучи народним депутатом, активно писав депутатські запити проти бізнес-структур Бахматюка, несподівано став активно лобіювати інтереси його бізнесу. Обласна влада крізь пальці дивилася на всякі «пустощі», хоча деякі з них докочувалися навіть до Києва . Наприклад, Олег Бахматюк примудрився приватизувати історичний пам'ятник архітектури — колишній палац князів Потоцьких, в будівлі якої донедавна знаходився військовий госпіталь.

Для цього Олег Бахматюк придумав геніальну схему і пролобіював її через своїх людей в Мінобороні. Суть її така: він будує будинок на 76 квартир для військових , після чого обмінює його на заповітний об'єкт в обласному центрі. Ціна питання — 5 млн. грн... Така сума, на думку експертів, в десятки, якщо не в сотні, разів нижче реальної вартості палацу в центрі Івано-Франківська.

Втім, результат навіть цього обміну вийшов неоднозначним — військові вселилися у свої квартири, проте ордерів так і не отримали. При цьому, незважаючи на протести громадськості, палац Потоцьких залишається у власності Бахматюка. Більше того, він навіть написав листа своєму новому другові Роману Ткачу, де попросив виділити гроші на реставрацію палацу для перетворення його в художньо-туристичний об'єкт, а можливо – в готель.

У результаті скандалу з Міноборони «пішли» заступник міністра В'ячеслава Кредісова, який свого часу надав допомогу при укладанні угоди з обміну. А ось Бахматюку вдалося вийти сухим з води.

Івано-Франківськ — Київ — Івано-Франківськ

До середини поточного десятиліття Олег Бахматюк явно переріс масштаби рідного регіону і став все частіше звертати свій погляд у бік столиці. Похід Бахматюка на Київ спочатку приніс ряд дрібних невдач. У 2005-му році з подачі Єремеєва Бахматюк взяв найактивнішу участь у кампанії Народного блоку Литвина. На цьому грунті у нього відбувається розбіжність з Михайлом Вишиванюком, який очолював обласну організацію Народної партії. Однак, посварившись з Єремеєвим і Бахматюком, Вишиванюк йде в «Відродження». Перед початком кампанії «кидають» вже й самого Олега Бахматюка. Замість обіцяного місця в першій десятці, йому дістається «ганебне» 66-е . Бахматюк очолює список «Народного блоку Литвина» до обласної ради, однак кампанію з тріском програє.

Невдалі парламентські вибори, втім, не зломили волі Олега Бахматюка до прагнення підкорити столицю. Тим більше що для нього, нарешті, знайшлася підходяща вакансія — заступник голови правління «Нафтогазу України».

Підходи до керівництва «Нафтогазу» Бахматюк шукав півтора року. З одного боку завдяки засиллю вихідців з регіону йому вдалося пролобіювати кількох своїх добрих знайомих. У першу чергу це стосується колишнього заступника губернатора Турчака, який став керівником «Укртрансгазу». Але до самого Івченка його довгий час не підпускав ще один видний іванофранківець — Андрій Лопушанський. Як би там не було, за півтора року керівництвом компанії Івченко Бахматюку вдалося отримати рекордний транш на газифікацію Західних областей — 410 мільйонів гривень. Яким чином вони були освоєні — добре знають у Генеральній прокуратурі та КРУ. Завдяки цим двом відомствам Бахматюк за кількістю згадувань у ЗМІ скоро «переплюне» свого колишнього шефа Олексія Івченка.

До слова, сам Бахматюк з приводу претензій компетентних органів особливо не переживає. Щосуботи замовляє собі персональний чартер до рідного Івано-Франківська, і там розповідає місцевим журналістам про «принципові позиції щодо газових питань», за які його, колишнього менеджера «Нафтогазу», зараз переслідують. І справді, перебування на малій батьківщині завдає Бахматюку деякі незручності — за словами очевидців, через величезні борги він змушений ходити по місту з охоронцями. Вірна прикмета, що прийшла черга шукати собі нових патронів.

Скільки ще таких скелетів у шафі Бахматюка? Мабуть не один, і чи потрібні ми Європі з такими мільярдерами? Запитання риторичні.

Вікторія Ковшун, Національне бюро розслідувань України

У середині 90-х років студент третього курсу провінційного інституту Олег Бахматюк вперше переступає поріг фірми «КГД», де починає трудову діяльність звичайним адміністратором. Влився в трудовий колектив відомої в регіоні компанії Бахматюк не з причини видатних здібностей — навчався так собі. Зате у нього був іменитий родич — Валерій Новіков, відомий в Івано -Франківську кримінальний авторитет. Він і посприяв працевлаштування молодого Олега.

«КГД» крім активної торговельної діяльності за принципом «купи-продай» довгий час була представником «Ітери», а значить найбільшим постачальником газу в Івано-Франківській області. «Дах» у фірми був солідний — сам тодішній губернатор Михайло Вишиванюк, що забезпечувало підприємству усілякі конкурентні переваги.

У 2002 році Олег Бахматюк «досидів» до комерційного директора компанії та довіреної особи господаря компанії Остапа Дармограя.

Сенсу трудитися на Дармограя менеджер знаходив все менше — з провалом на мерських виборах-2002 «зірка» колись вдалого бізнесмена активно згасала. До слова, сам Бахматюк, який брав у кампанії Дармограя найбезпосереднішу участь, зумів стати депутатом міськради.

Відхід Бахматюка від патрона не був схожий на сльозливі прощання вдячного учня із своїм учителем. Скоріше – це були з'ясування відносин зміцнілого «молодого вовка» із ослабшим ватажком. Очевидці стверджують, що відносини між Дармограєм і Бахматюком з тих пір дуже напружені, і пов'язано це нібито з фінансовим «кидаловом».

Гроші з повітря

«Розлучившись» з Дармограєм, Бахматюку, тим не менш, вдалося зберегти теплі стосунки з першими особами області. Однак, для розвитку власного бізнесу цього було мало, потрібні великі гроші. У 2002 році Бахматюк засновує компанію «Прикарпатська фінансова корпорація» і отримує свої перші солідні гроші завдяки знайомству з головою Івано-Франківського відділення банку «Аваль» Марією Лободин.

Правда, віддавати позикові кошти у структур Бахматюка виходило далеко не завжди. Найбільший скандал з приводу неповернення кредиту однією з бахматюкових структур розгорівся на межі 2004—2005-х років, коли власники «Авалю» вели переговори про продаж групі «Райффайзен». Марії Лободин довелося терміново шукати нове місце роботи. Як неважко здогадатися, ним стала структура Олега Бахматюка — нещодавно створений банк «Фінансова ініціатива». Марія Лободин переїжджає до Києва, однак практично відразу повертається в Івано-Франківськ. Причому за чутками — з великою образою на свого колишнього партнера.

Чому не склалися відносини між колишньою директоркою івано-франківського «Авалю» з Бахматюком, судити важко. Можливо тому, що на той момент у останнього вже давно був новий партнер — відомий нардеп Ігор Єремеєв. У 2002 році Олег Бахматюк стає по суті головним менеджером Єремеєва, який в цей час іде в Київ народним депутатом і лобіює інтереси загального бізнесу. Знаючі люди не можуть сказати, як насправді діляться численні активи Єремєєва і Бахматюка, і хто з них реально багатшим.

Як би там не було, в 2002—2004-х роках спільний бізнес Єремеєва і Бахматюка переживає період розквіту і обростає численними активами. Структури Єрємеєва-Бахматюка активно скуповують підприємства харчової промисловості Західної України. А створена в 2003-му році Бахматюком «Станіславська торгова компанія» за короткий час стає власником більшості продуктових магазинів по всій Івано-Франківській області і об'єднує їх під брендом «Фаворит». Щоправда, досягти особливих висот в цьому бізнесі Бахматюку не вдалося…

Інші джерела фінансового добробуту Бахматюка і Єрємеєва були менш легальними. У 2002—2004 роках «Прикарпатська фінансова корпорація» вибилася в лідери з відшкодування ПДВ в Івано-Франківській області. Більше того, схеми фіктивного експорту газового конденсату з Польщі або повернення ПДВ за трансфери футболістів «Волині», за які частенько діставалося Єремеєву, приписують саме «фінансовому генію» Бахматюку. За рахунок цього обом бізнесменам вдавалося отримувати сотні мільйонів гривень повернення ПДВ і чому на це дивилися крізь пальці — питання риторичне. Про ступінь довірчих відносин з тодішнім обласним керівником ДПА паном Рахмілем свідчить його призначення на пост керівника ВАТ «Івано -Франківськгаз», підконтрольного все тому ж Бахматюку.

Завдяки Олегу Бахматюку Єремеєв починає активно освоювати ще один напрямок — газовий бізнес. У цьому бізнесменам чимало допомогли добрі стосунки з губернатором Вишиванюком. Останній, завдяки кумівства з Леонідом Кучмою, завжди вибивав для Івано-Франківської області хороші суми на газифікацію. Бахматюку з Єремеєвим залишалося тільки правильно їх «освоїти» через підконтрольний облгаз.

Народник з помаранчевим нальотом

Після президентської кампанії 2004-го року Олег Бахматюк втратив свої позиції в регіоні, проте не надовго. Він швидко зумів знайти підходи до нового губернатора Романа Ткача. Новий голова облдержадміністрації, будучи народним депутатом, активно писав депутатські запити проти бізнес-структур Бахматюка, несподівано став активно лобіювати інтереси його бізнесу. Обласна влада крізь пальці дивилася на всякі «пустощі», хоча деякі з них докочувалися навіть до Києва . Наприклад, Олег Бахматюк примудрився приватизувати історичний пам'ятник архітектури — колишній палац князів Потоцьких, в будівлі якої донедавна знаходився військовий госпіталь.

Для цього Олег Бахматюк придумав геніальну схему і пролобіював її через своїх людей в Мінобороні. Суть її така: він будує будинок на 76 квартир для військових , після чого обмінює його на заповітний об'єкт в обласному центрі. Ціна питання — 5 млн. грн... Така сума, на думку експертів, в десятки, якщо не в сотні, разів нижче реальної вартості палацу в центрі Івано-Франківська.

Втім, результат навіть цього обміну вийшов неоднозначним — військові вселилися у свої квартири, проте ордерів так і не отримали. При цьому, незважаючи на протести громадськості, палац Потоцьких залишається у власності Бахматюка. Більше того, він навіть написав листа своєму новому другові Роману Ткачу, де попросив виділити гроші на реставрацію палацу для перетворення його в художньо-туристичний об'єкт, а можливо – в готель.

У результаті скандалу з Міноборони «пішли» заступник міністра В'ячеслава Кредісова, який свого часу надав допомогу при укладанні угоди з обміну. А ось Бахматюку вдалося вийти сухим з води.

Івано-Франківськ — Київ — Івано-Франківськ

До середини поточного десятиліття Олег Бахматюк явно переріс масштаби рідного регіону і став все частіше звертати свій погляд у бік столиці. Похід Бахматюка на Київ спочатку приніс ряд дрібних невдач. У 2005-му році з подачі Єремеєва Бахматюк взяв найактивнішу участь у кампанії Народного блоку Литвина. На цьому грунті у нього відбувається розбіжність з Михайлом Вишиванюком, який очолював обласну організацію Народної партії. Однак, посварившись з Єремеєвим і Бахматюком, Вишиванюк йде в «Відродження». Перед початком кампанії «кидають» вже й самого Олега Бахматюка. Замість обіцяного місця в першій десятці, йому дістається «ганебне» 66-е . Бахматюк очолює список «Народного блоку Литвина» до обласної ради, однак кампанію з тріском програє.

Невдалі парламентські вибори, втім, не зломили волі Олега Бахматюка до прагнення підкорити столицю. Тим більше що для нього, нарешті, знайшлася підходяща вакансія — заступник голови правління «Нафтогазу України».

Підходи до керівництва «Нафтогазу» Бахматюк шукав півтора року. З одного боку завдяки засиллю вихідців з регіону йому вдалося пролобіювати кількох своїх добрих знайомих. У першу чергу це стосується колишнього заступника губернатора Турчака, який став керівником «Укртрансгазу». Але до самого Івченка його довгий час не підпускав ще один видний іванофранківець — Андрій Лопушанський. Як би там не було, за півтора року керівництвом компанії Івченко Бахматюку вдалося отримати рекордний транш на газифікацію Західних областей — 410 мільйонів гривень. Яким чином вони були освоєні — добре знають у Генеральній прокуратурі та КРУ. Завдяки цим двом відомствам Бахматюк за кількістю згадувань у ЗМІ скоро «переплюне» свого колишнього шефа Олексія Івченка.

До слова, сам Бахматюк з приводу претензій компетентних органів особливо не переживає. Щосуботи замовляє собі персональний чартер до рідного Івано-Франківська, і там розповідає місцевим журналістам про «принципові позиції щодо газових питань», за які його, колишнього менеджера «Нафтогазу», зараз переслідують. І справді, перебування на малій батьківщині завдає Бахматюку деякі незручності — за словами очевидців, через величезні борги він змушений ходити по місту з охоронцями. Вірна прикмета, що прийшла черга шукати собі нових патронів.

Скільки ще таких скелетів у шафі Бахматюка? Мабуть не один, і чи потрібні ми Європі з такими мільярдерами? Запитання риторичні.

Вікторія Ковшун, Національне бюро розслідувань України