Собственно список Радикальной партии был одной из главных предвыборных интриг. «Я хочу привести к власти молодежь, парней и девушек без блата, без волосатой руки, без денег, которые способны изменить эту страну», – обещал Ляшко в недавнем интервью «Главкому».

В осуществимости таких чистых планов возникали сомнения. Учитывая, что самого Ляшко по старой памяти называют «проектом Левочкина», можно было ожидать, что лидеру «радикалов» навяжут кандидатов, из которых явно будут торчать уши тех или иных олигархов. А с ними Ляшко на словах активно борется.

Вообще полного официального списка Радикальной партии в печатном виде пока не сыскать нигде, даже на партийном сайте, где выложена лишь первая дюжина, так сказать, витрина. Поэтому воспользуемся тем списком, который был озвучен на недавнем съезде, допуская, что до внесения в ЦИК в нем могут произойти некоторые изменения, о которых Олегу Валерьевичу было не с руки объявлять сразу.

Учитывая нынешние рейтинги «радикалов», ограничимся потенциально проходными первыми пятьюдесятью фамилиями.

«Уши Левочкина» проглядывают уже с 6-й строчки, на которой расположился бывший первый замглавы Национального агентства Украины по вопросам государственной службы Игорь Попов. Попов был заместителем главы Секретариата Президента еще при Ющенко, с приходом к власти Януковича был уволен, успел поучаствовать в странном проекте Виктора Балоги «Единый центр», а в сентябре указом Януковича возвращен на Банковую.

Но тут как раз ничего криминального: Попов – персона известная, а презентовал его Ляшко как «интеллектуала, политолога, специалиста по государственному управлению». Чуть в глубине списка в районе третьего десятка расположился директор Аналитического центра «Политика», где «президентствует» Попов, юный политолог Николай Давидюк.

Первая пятерка, в общем-то, без вопросов. После Олега Ляшко идет его давний помощник и заместитель Андрей Лозовой. На недавних повторных выборах на проблемном 94-м округе в Киевской области объединенная оппозиция выдвинула именно его как активиста Майдана против провластного кандидата Руслана Бадаева. Это произошло после того, как предыдущего оппозиционного кандидата Виктора Романюка сняли с выборов. Лозовой занял второе место, но сейчас ему, уже депутату Киевсовета и лидеру фракции Радикальной партии, гарантирован мандат.

Третье место – у командира батальона «Айдар» Сергея Мельничука. Из «военных героев» в десятке также экс-зам командира батальона «Азов» Игорь Мосийчук, который сейчас устраивает скандалы в Киевсовете и даже бросается на Виталия Кличко, и комбат батальона «Луганск-1» Артем Витко. Ротный «Азова» Игорь Криворучко – в третьей десятке.

Четвертую строчку отдали певице-крымчанке Злате Огневич, которая отказалась выступать на полуострове после его аннексии, а сейчас помогает нашим бойцам как волонтер. На пятом месте бывший юрист компании «Континиум» Артем Запотоцкий, который был тяжело ранен пулей снайпера на Майдане и прикован к инвалидному креслу.

Также в верхушке списка – неудачно баллотировавшийся в парламент по одному из киевских мажоритарных округов пловец Денис Силантьев, которого в последнее время можно было часто увидеть в кулуарах Рады. Бывший спортсмен, также можно включить в квоту Левочкина. Еще совсем недавно Силантьев был замом главы Общественного совета КГГА при Александре Попове. А, как известно, бывшего градоначальника плотно курировал тогдашний глава АП Януковича. В пользу версии «человека Левочкина» говорит также и тот факт, что у Силантьева есть и личные связи с семьей политика. Не секрет, что на показах коллекций супруги Левочкина Зинаиды Лихачевой, традиционно присутствует чета Силантьевых, сам Денис и его супруга Инна.

Замыкает десятку волонтер Харьковского военного госпиталя Елена Кошелева.

На 11-й строчке – «советник Ляшко по экономическим вопросам» Виктор Галасюк. Галасюк до последнего времени был президентом технопарка Bionic Hill, который возводил девелоперский холдинг UDP экс-депутата от Партии регионов Василия Хмельницкого. Сейчас проект, под который Киеврада выделила почти 150 гектаров Беличанского леса, заморожен, и Галасюк идет в политику «с целью изменить экономическую политику государства и добиться структурных реформ».

12-й – руководитель исполкома партии Валерий Вощевский. Этот солидный мужчина весьма выделялся на съезде среди своих партийных соратников. Еще бы – этот опытный кадр работал еще в администрации президента Кучмы и был первым замом министра экономики и по вопросам евроинтеграции Валерия Хорошковского. После прихода в 2010-м в Кабмин Николая Азарова Вощевский был назначен главой «Укравтодора», но уволен спустя всего два месяца после назначения. С 2000-го года возглавлял Украинскую селянскую демократическую партию, которая участвовала в выборах сначала в составе «Команды озимого поколения» того же Хорошковского, в 2006-м – в составе Народного блока Литвина. Собственно, частые пересечения Вощевского с Хорошковским и заставляют заподозрить, что на такую ключевую должность его также «посоветовал» Левочкин, которого многое связывает с Хорошковским.

13-й – юрист Андрей Артеменко, в 2006-м году возглавлявший фракцию БЮТ в Киевсовете, но позже в ряду многих однопартийцев переметнувшийся в большинство Черновецкого. Интернетом гуляет история об его аресте в 2002-м году и возбуждении четырех уголовных дел, в том числе, по подозрению в хищениях в особо крупных размерах. Поговаривали, что Артеменко был близок к тогдашнему главе ДУСи небезызвестныму Игорю Бакаю, который поставил его руководить футбольным клубом Минобороны «ЦСКА-Киев». В следственном протоколе сказано, что Артеменко умудрился похитить с госпредприятия (а футбольный клуб тогда таковым являлся) через трансферы футболистов около 4 миллионов долларов.

Артеменко несколько лет провел за решеткой, но был выпущен на поруки группы «регионалов» во главе с Михаилом Добкиным. Спустя несколько лет мытарств – в 2007-м году – все дела против Артеменко были закрыты. В последнее время Артеменко сблизился с «Правым сектором», но, в итоге, оказался в списке партии Ляшко.

В отличие от Артеменко, адвокат Олег Куприенко – вполне ожидаемый персонаж, он глава ключевой для Ляшко Черниговской территориальной организации Радикальной партии. Среди клиентов этого юриста – мэр Чернигова Александр Соколов и Левко Лукьяненко. Избирался в парламент на одном из округов Черниговщины, но занял лишь шестое место.

Очень любопытен кандидат Валерий Тарасюк: если верить сайту Минюста, он – действующий директор Департамента судебной работы, за 2013-й год вместе с членами семьи заработал почти 5 миллионов гривен, в его гараже – «Лексус» и «Инфинити». Порошенко назначил Тарасюка в состав Нацкомисии по государственному регулированию в сфере энергетики и коммунальных услуг (НКРЭКУ). Назначение Тарасюка именно в эту комиссию можно объяснить тем, что ранее он работал вице-президентом по юридическим вопросам компании VS Energy российского бизнесмена Александра Бабакова.

Небеден и следующий кандидат, которого предлагает своему избирателю Ляшко, – Сергей Рыбалко. Бывший заместитель министра экологии является совладельцем одного из крупнейшего производителя снеков – днепропетровской S.I. Group (ТМ «SEMKI», «Флинт», «Морские»). У Рыбалко уже есть политический опыт – он избирался в Днепропетровский совет по мажоритарке. Сейчас против Рыбалко ведет борьбу «неравнодушный» к Ляшко медиаходинг Игоря Коломойского – по версии журналистов, тот поддерживал в Днепропетровске российскую разведывательную группу, куда «пристроил» сотрудников своей корпорации. Воюет Рыбалко и со своим бывшим тестем – соучредителем «АТБ» Геннадием Буткевичем. В общем, если этот персонаж попадет в парламент, будет интересно с ним пообщаться.

Экс-«фронтовик» Сергей Скуратовский – застройщик, который в присутствии Ляшко от имени «Радикальной партии» подарил квартиру в жилом комплексе потерявшему ногу бойцу 95-й аэромобильной бригады из Житомира. На данный момент Скуратовский – депутат Киевского облсовета от «Батькивщины», входит в комиссию по вопросам капитального строительства.

Очутились в списке Ляшко такие удивительные персонажи, как Оксана Корчинская и Марк Гресь. Корчинская – супруга и боевая подруга одиозного лидера братства Дмитрия Корчинского, которого обвиняли в организации провокаций на Банковой 1 декабря. Гресь – бывший телеведущий, а сейчас политтехнолог Ляшко. Он не скрывает, что в 91-м голосовал против независимости Украины, «препятствовал разрастанию Оранжевой революции», а в 2010-м отдал голос за Януковича. Потом, правда, в его сознании произошел некоторый перелом, и он уже стал кидаться брусчаткой в «Беркут». О Ляшко говорит так: «Он единственный из политиков, кому я еще верю. Если президент Ляшко меня обманет, я его убью».

Юрий Чижмарь – кандидат из бывшей чиновничьей колоды, два с половиной года с 2007 по 2010-й годы возглавлявший Тернопольскую обладминистрацию, а затем работавший заместителем главы киевской обладминистрации Анатолия Присяжнюка. Последний раз его имя всплывало в прессе в связи с происшествием, когда его облили кислотой. «Заказ» на Чижмаря оказался не политическим – чиновник пал жертвой любовных разборок. Бывший шеф Чижмаря Присяжнюк считался стопроцентным человеком «газовой группы» Фирташа-Левочкина, поэтому этого кандидата уверенно записываем в «левочкинскую» квоту.

Туда же с полным основанием рискнем отнести и Александра Юракова. Этому кандидату приписывают совместные бизнес-интересы с такими знаковыми людьми как Георгий Кирпа, Ринат Ахметов, Антон Пригодский и Александр Янукович. Позиционирует себя как специалиста по транспорту, работал советником профильных министров. Был совладельцем телеканала UBR, который позже купил для расширения «своего» медиахолдинга «Вести» Игорь Гужва. В 2012-м году Юраков баллотировался в 95-м округе от партии «Удар», которую в то время тесно связывали с тогдашним главой администрации президента Левочкиным. Кандидат конкурировал с небезызвестным Петром Мельником и представителем «Батькивщины» Вячеславом Кутовым. В тоге на одном из самых скандальных округов победил Кутовой, который, впрочем, одним из первых стал «тушкой». Прекращение контактов с «Ударом» Юраков объясняет малодушием Кличко на Майдане и его отказом баллотироваться в президенты. О Ляшко лаконично заявляет следующее: «Просто скажу, что в марте он был одним из немногих, кто видел лица наших героев-погранцов не по телевизору».

«Левое» крыло в Радикальной партии будет представлять экс-заместитель председателя Соцпартии по идеологии Денис Русак. Еще недавно он давал пресс-конференции о рейдерском захвате партии Николаем Рудьковским и… Сергеем Левочкиным и смело заявлял в интервью, что «СПУ никогда не исчезнет с политической карты Украины», но, в итоге, выбрал более перспективную политсилу.

Нашел Ляшко место в первом «полтиннике» списка для своего помощника из Бердичева Ильи Смычка, пресс-секретаря Вероники Яковлевой, руководителей местных организаций партии – Владимира Кучера (Волынь), Назара Полищука (Ровенщина), Святослава Пивторака (Тернопольщина), Алексея Кочармина (Крым), Сергея Шакуна (Луганщина). Последний в 2007-м баллотировался от блока НУНС, а на последних выборах конкурировал на округе с самим Виктором Тихоновым.

Достаточно высокое место в третьем десятке получил смотревший одно время с рекламных плакатов и рекламировавший быстрые заработки улыбчивый бородач Константин Кондаков – биржевой трейдер, один из самых известных игроков на рынке «форекс». Политикой он ранее увлекался, но без фанатизма – в 2006-м баллотировался в мэры родного Мелитополя. Кондакова преследуют обвинения в создании финансовых пирамид, поэтому депутатский мандат для него лишним не будет.

Далее в списке «радикалов» – писатель Сергей Постоловский и председатель Объединенного конгресса азербайджанцев Украины, глава Ассамблеи национальностей бизнесмен на рынке недвижимости Ровшан Тагиев, переживший в мае этого года покушение.

Еще один выходец из «озимого поколения» Хорошковского – экономист Юрий Гусев работал руководителем группы советников Минэкономики, но куда любопытней следующая строчка в его трудовой – директор департамента национальных и инвестиционных проектов Государственного агентства по инвестициям и управлению национальными проектами Украины. Это агентство, известное своими громкими, но так и нереализованными прожектами, возглавлял Владислав Каськив, назначение которого лоббировал в свое время Левочкин. Недавно Гусев баллотировался по мажоритарке в Киевраду и запомнился разве что слоганом «Гуси спасли Рим, Гусев спасет Киев».

В конце первой получотни списка расположились адвокат Виктор Смалий, батюшка Сергей Ткачук, застройщик руководитель компании «Нафтогазпромбуд» Николай Прокопенко, блогерша Татьяна Близнюк, представитель избирательного штаба Ляшко на Закарпатье, позиционирующий себя как политэксперт Евгений Шаян, неудачно баллотировавшийся в Киевраду руководитель Косивской организации Радикальной партии (Ивано-Франковская область) Михаил Ганцяк.

Адвокат Смалий известен тем, что во время противостояния в Киеве защищал активиста «Дорожного контроля» Андрея Дзындзю и сам обвинялся в покушении на жизнь судьи. Просидел под стражей три месяца, пока не дождался амнистии.

Отец Ткачук из УПЦ КП – «церковная квота», ранее он благословлял батальон Ляшко перед отправкой в зону АТО.

Блогерша и активистка Татьяна Близнюк отреагировала на свое включение в список так: «Ващє брать мене в список — це смєло. Я ж не звикла стежити за мєтлою. Я ж проблєма для будь-якої партії і ващє. Я ж блогьор. От ікстрімали...»

Хватает в команде Ляшко и просто загадочных персонажей вроде Ирины Гусак, которая уже баллотировалась от Радикальной партии в 2012-м году и подавала документы в ЦИК как «временно безработная».

Такую вот странную солянку ведет на выборы Олег Валерьевич. Смесь партийных активистов, известных экономистов, бывших чиновников, военных добровольцев и просто загадочных людей. Что будет, когда все они окажутся под парламентским куполом, и кто реально будет принимать решения в этой фракции, можно только догадываться.

ляшко «в рот брав»

Павел Вуец

Клоуни бувають різні

Навряд чи Олег Ляшко є добрим сонячним клоуном. Мета циркового клоуна – розсмішити публіку, підняти їй настрій та допомогти вирватися із сірої, рутинної буденності. Клоунада в політиці, а тим більше в країні, що перебуває у стані війни, – це щось зовсім інше. Вона не має на меті викликати позитивні емоції у людей або вирішити нагальні проблеми суспільства. Єдине, що їй під силу – відволікти від важливих завдань, не дати людям визначитися з пріоритетами. Бо це всього-на-всього балаган і бутафорія, де можна імітувати, наслідувати і вдавати, але не більше. Балаганна клоунада Ляшка розігрується тільки з однією метою: за допомогою епатажу обдурити легковірних громадян і відібрати все, що вони мають – їхній голос на виборах. Тому виборцям-глядачам треба завжди пам’ятати, для чого розігрується ця дорога вистава і якої винагороди за неї прагне актор.

Олег Ляшко хоч і виявився добрим артистом оригінального жанру, але піонером у цій справі, звісно, не є. Першим, хто на пострадянському просторі таку роль успішно на себе приміряв, був Владімір Жириновський. Натягнувши маску убогого юродивого, він зняв із себе всі обмеження, чим дозволив собі просто не дотримуватися прийнятих у суспільстві норм та принципів. Але чомусь ніхто з легковірів не задумувався, чому саме Жириновському можна говорити про все, жорстко критикувати деколи навіть самого тирана?

Зрозуміло, що у випадку Жириновського йдеться про багатофункціональну дію. По-перше, не можна повністю закручувати гайки в суспільстві. Завжди треба пам’ятати про важливість функції останнього клапана, інакше пара, що накопичилася в суспільному котлі, обов’язково вибухне. По-друге, роль головного опозиціонера перебирає на себе блазень. Завдяки чому влада у подвійному виграші: опозиція із закритим ротом дуже блідо виглядає на тлі галасливого горлопана, а отже, не може розраховувати на хоча б якусь підтримку в суспільстві, а голоси протестного електорату переходять до ручної політичної сили. По-третє, паяц, біснуючись на популярному телешоу, може спокійнісінько виконувати роль індикатора суспільних настроїв. Мовляв, а що на це скаже народ, якщо ми запровадимо ось такі обмеження?

Як виявилося, в такому амплуа неможливо переграти чи перегнути палицю, бо завжди знайдуться або прихильники такого «мистецтва», або розумніші поблажливо скажуть: «Що з нього візьмеш – дурень…» Дурень дурнем, але свою фракцію в Думі стабільно має, став мільйонером і навіть посаду віце-спікера обіймав.

А от чим вирізняється наш український Жириновський? Перш за все він патріот і за справедливість. Якщо Жириновський бавиться у багатого баріна, який погордливо споглядає на соціальні низи, то Ляшко – захисник усіх ображених та знедолених. Якщо Жириновський – агресор, який обіцяє полоскати російські військові чоботи в Індійському океані, то Ляшко перш за все борець проти внутрішнього ворога, який засів у чиновницьких кабінетах і якщо не відкрито виступає проти України, то саботує вже точно. І найбільше, що об’єднує обох, є епатаж, кураж та оперетковість поведінки.

П’яні погрози з лазні знищити Америку від Жириновського і вила в руках дорого вбраного Ляшка – це поведінка виключно заради піару, не більше і не менше. А де піар – там обов’язково задіяні медіа. І Жириновський, і Ляшко постаті медійні. Не випадково камери супроводжують нардепа Ляшка заледве не до вбиральні. Особливо полюбляє нардепа Ляшка телеканал «Інтер», що під контролем колишнього голови адміністрації президента Януковича Сергія Льовочкіна. От Ляшко проводжає бійців «свого» батальйону на фронт, от він затримує сепаратиста, ось проводить допит міністра оборони самопроголошеної ДНР, а тут розправляється із чиновником, якого запідозрив у симпатіях до сепаратистів.

Мультгерой спішить на допомогу

Мобільність та медійність Олега Ляшка вражають. Якби якийсь історик в майбутньому захотів написати історію України 2013—2014 рр. і намагався це зробити за відеоматеріалами, то він змушений був би констатувати: Революцію Гідності здійснив Ляшко, він же самотужки виграв АТО. А для того, щоб переконатися у правильності зроблених висновків, ознайомився б з оцінками іменитого політолога Ігоря Попова, який невтомно повторює, що «основним досягненням Революції Гідності є оновлення політичних облич», і одразу чомусь переходить до особи Олега Ляшка, якому пророкує неймовірний політичний успіх (Інтерв’ю на Espreso.tv від 28 квітня).

Він же коментує успіх радикальної партії Ляшка на виборах у Київраду та його особистий рейтинг як кандидати в президенти України: «Високий результат Олега Ляшка – це сигнал іншим політикам, що виборець хоче не лише чути гарні заяви й обіцянки, але бажає від політиків реальних результативних дій. Саме Ляшко особисто приїжджає в ті регіони, де потрібна допомога всеукраїнського політика. Він відновлює справедливість на сесіях місцевих рад, він особисто ламає паркани, які заважають громадянам проходити до місць відпочинку. Він ловить та допитує лідерів сепаратистів на Донбасі». Дивно, але що має статися з політологом, щоб він вдався до таких відвертих маніпуляцій? А ця цитата – це суцільна маніпуляція.

Справа в тому, що, крім слів, відеокартинки та відвертого піару в Ляшка нема жодних конкретних справ. Особливо насмішили слова «відновлює справедливість». Так і хочеться спитати, де, коли, як і чи це може зробити одна людина. Напрошуються аналогії з героями американських мультиків про Чорного Плаща, що поспішає на допомогу. Але мультики мультиками, а в Україні триває кривава війна. І тому виникає закономірне питання, чим і як може нашкодити цей герой з мультфільму українському суспільству? Може, і от вони аргументи.

Почнемо з Революції Гідності.  Звісно, що події на Майдані в Києві минулої зими були тільки початком неймовірних перетворень, які мають статися в українському суспільстві. Україна має захистити свій суверенітет і одночасно провести глибинні соціально-економічні реформи. Нема такої сфери, яка не потребувала б докорінних змін. А тут знову вже знайомий нам політолог Ігор Попов намагається підсунути думку, що єдиною реформістською політсилою в Україні є радикальна партія Ляшка: «Суспільний запит на найбільш радикальні реформи раніше реалізували «Батьківщина» та «Свобода», проте результат президентських виборів показав, що їхні виборці більше вірять Радикальній партії Ляшка». Хотілося б спитати у пана політолога, а які радикальні реформи пропонували і, головне, здійснювали «Батьківщина» та «Свобода» до недавніх виборів? І які такі радикальні реформи пропонує, вибачайте за тавтологію, радикальна партія Ляшка? Де цей пакет реформ, хто його розробив і де його публічне обговорення? Наразі помітним був лише голий популізм цього пана та його партії.

А тепер поговоримо про антитерористичну операцію та військові дії на Донбасі. Переглядаючи рекламні ролики від Ляшка, складається враження, що в Україні нема ні збройних сил, ані Національної гвардії, окрім напівміфічних «його» батальйонів, що вся війна – це така собі виправа бравого вояка Швейка на Схід. Ніхто не може знайти і затримати мера-сепаратиста, міністра-терориста або ж хоч якогось ворога України, ніхто крім нього – Ляшка, який картинно на камеру проводить допити і потім у Фейсбуці виносить вердикти: «Допитав одного з лідерів сепаратистів, міністра оборони так званої Донецької республіки Ігоря Хакмізянова. Цей покидьок зізнався у тому, що співпрацював з ФСБ, отримував від них гроші, брав участь в отруєнні українських військових, отримував інструкції від співробітника ГРУ, полковника Ігоря «Стрілка»-Гіркіна, розстрілював українців. Смерть окупантам та їх посібникам!»

Іще про допити. Хто такий народний депутат Ляшко, щоб проводити оперативно-розшукові дії в зоні АТО та особливо допитувати полонених? Ніхто. Таких повноважень він ніколи не мав і ніхто їх йому не делегував. І те, що абсолютно стороння особа проводить допити, нехай навіть терористів і сепаратистів, роздягає їх та принижує, виходить не тільки поза межі правового поля, але й здорового глузду. Виникає також закономірне питання, а що стається потім з тими даними, які довелося вибити із затриманих – чи потрапляють вони до МВС, СБУ, військової розвідки та контррозвідки? Чому цього не роблять ті служби, які мали б робити це, згідно з посадовими функціями? Якщо не справляються, то треба подумати про негайну ротацію працівників.

І найгірше, звикнувши жити медійним життям, пан Ляшко вже не розрізняє, де закрита інформація про плановані військові операції, а де його власний піар. Недавно в піарному пориві він «розсекретив» плани одного зі «своїх» батальйонів, в результаті чого той потрапив у засідку. Одним словом, нав’язлива присутність цього, м’яко кажучи, актора, в зоні АТО та його медійна популярність створюють враження, що Українська держава така собі не зовсім і держава. Що добровольчі батальйони в зоні бойових дій – це не зразок патріотизму, а анархія й отаманщина. Що в Українській державі не діють закони і нема судочинства, а є тільки влада сильнішого. Приниження людської гідності затриманих та відсутність відповідної реакції державних органів та українського суспільства лягають брудними плямами на шляхетну боротьбу українців  за суверенітет, демократичні цінності та й просто за своє майбутнє. Чи не занадто висока ціна заради піару одного, нехай навіть дуже талановитого блазня?

P.S. Написати цей текст мене спонукала недавня ганьба, якої зазнав Львів на Сихові. Цю ганьбу можна було б назвати «явлінням Ляшка» плебсові. Але не тільки простий люд постав перед Ляшком, щоб побачити, як той цілує кетяги калини. Заради майже гарантованого депутатства, бо рейтинги партії Ляшка зашкалюють, погодилися бути його підтанцьовкою навіть знані львівські медійники, політики та самооборонівці: Дмитро Добродомов, Валерій Веремчук, Андрій Кісера та Андрій Мисик. Більшість із них вже показала свою політичну всеїдність, бо кандидували у Верховну Раду від різних партій, хоча й марно. Тепер прийшла черга радикальної партії Ляшка.  Медійному Ляшкові додатковий медіаресур не зашкодить, а нашим всеїдним політикам може й знадобитися. Що ж, шоу має тривати!

ляшко \"в рот брав\"

Василь Расевич