Громадський протест у Києві проти спроби анексії Тузли в 2003 році. Вадим Гладчук, нині редактор інтернет-видання sprotiv.org палить російські прапори біля Верховної Ради України / Фото ЕРА An Ukrainian man Vadym Gladchuk sets fire to a Russian flag during a protest in front of the Ukrainian Parliament in Kiev, Wednesday, 22 October 2003 against Russia's construction of a dam near the Ukrainian island of Tuzla. Russian construction of a dam across the Kerch Strait near Ukraine's Crimean peninsula has sparked a war of words for the Ukrainian people. Russian workers in September began intensive construction of a gravel and earth dam in the narrow Kerch strait, at the junction of the Azov and Black Seas. The dam currently is some 400 meters short of waters claimed by Ukraine as territorial waters. EPA/SERGEY DOLZHENKO

15 років тому, 29 вересня 2003 року, Росія розпочала активну фазу будівництва дамби до українського острова Тузла. За лічені дні ця подія переросла в найбільшу кризу російсько-українських відносин на той момент.

«Конфлікт з приводу приналежності острова Тузла в Керченській протоці став пробною війною з боку Росії», — заявив у 2015 році економіст Андрій Ілларіонов, екс-радник російського президента Володимира Путіна, представляючи в Атлантичній раді США свою доповідь про багаторічну підготовку Москви до анексії Криму.

Сьогодні на острові Тузла стоять опори Керченського моста, побудованого Росією і відкритого в травні 2018 року. Однак 15 років тому Україні вдалося відстояти свою територію. Як це було.

Чим була Тузла на момент конфлікту

Острів Тузла увійшов до складу України разом із Кримом в 1954 році за рішенням президії Верховної ради СРСР. Сам острів з'явився в 1925 році: сильний шторм розмив косу на Таманському півострові РФ, у результаті чого утворився окремий невеликий шматочок суші довжиною близько 6,5 км і шириною 500 м. У 1941 році цей новостворений острів був переданий до складу Кримської АРСР і пізніше разом з нею став частиною України.

До того, як восени 2003 року Тузла стала об'єктом територіальних претензій Росії, острів ніколи не фігурував у великій політиці. 15 років тому там проживало близько 30 сімей, переважно це були рибалки — такі дані озвучив Сергій Куніцин, голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, на засіданні українського парламенту 22 жовтня 2003-го.

Особливість ситуації полягала також у тому, що від Криму (територія України) Тузлу відділяє судноплавний канал, а від Таманського півострова (територія РФ) — мілководний, який підходить лише для проходу невеликих риболовецьких човнів.

До яких дій вдалася Росія

З 20-х чисел вересня 2003 року РФ без попередження розпочала підготовчі роботи до спорудження насипної дамби, яка мала з'єднати Таманський півострів із Тузлою, тобто фактично зробити український острів частиною материкової Росії.

Активна фаза будівництва почалася 29 вересня і тривала аж до врегулювання конфлікту 23 жовтня. Роботи вели надшвидкими темпами. За даними ВМС України, за добу з російської сторони розвантажували до 700 вантажівок з необхідними матеріалами, будівельники працювали в три зміни. Щодоби споруджували близько 150 м дамби.

Крім того, з початком будівництва дамби Росія активізувала свою військову активність у регіоні. У територіальні води України, поблизу Керчі, входили бойові кораблі Новоросійської військово-морської бази, а російські морські піхотинці та десантники почали навчання з бойовою стрільбою на Таманському півострові.

Як Москва аргументувала будівництво дамби

Одночасно в інформаційному полі Росії поширювалося твердження, що Тузла є споконвічною частиною російської території, а тому її повернення є законним і обгрунтованим.

На противагу документам, підписаним у 1940-50-ті роки, Москва відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса і що Україні була передана лише континентальна частина Криму.

«Це косичка, дійсно, коса, стрічка піску, [...] яка йде далеко в море, ось і все. Просто зараз вона відновлюється, її з'єднання з Таманським півостровом. Робота йде, піднімається її рівень над рівнем моря, це абсолютно законного роду вид робіт», — заявляв у жовтні 2003 року в ефірі Ехо Москви Дмитро Рогозін, на той момент голова комітету Держдуми з міжнародних справ.

Росія також вимагала спільного використання Азово-Керченської акваторії і погоджувалася встановити кордон з Україною лише по дну, але не по воді.

У той же час українська сторона виступала категорично проти позиції Росії. Київ наполягав на тому, що згідно з чинними договорами та міжнародним правом держкордон проходить між Тузлою і Таманським півостровом РФ. Таким чином, Тузла беззастережно була частиною української території — як і судноплавна частина Керченської протоки між Кримом і Тузлою.

Як відреагував Київ

Безпрецедентні дії Росії викликали однозначну негативну реакцію навіть у роз'єднаному на той момент українському політичному середовищі (події відбувалися за рік до президентських виборів 2004 року і Помаранчевої революції). Будівництво дамби до Тузли було розцінено як пряма загроза територіальній цілісності України.

«Тузла сьогодні — це не просто провокація, це попередження Європі. І це вимога усвідомлення громадянами України необхідності пробудження самосвідомості», — заявляв тоді Борис Тарасюк, голова парламентського комітету з питань євроінтеграції.

Українська сторона направила ноту протесту в МЗС Росії і стягнула до Тузли додаткові сили. На острові розмістили посилений контингент прикордонників, переобладнали прикордонний пост і почали термінове спорудження прикордонної застави.

До місця конфлікту привели кораблі і катери українських військово-морських сил.

«Керченський полк Національної гвардії [...] розгорнув свої реактивні установки на бойових позиціях», — нагадує про події 15-річної давності ВМС України. Українські військові були готові відкрити вогонь у разі порушення держкордону.

Чим завершився конфлікт

Леонід Кучма, президент України на той момент, перервав свій візит до Латинської Америки і терміново повернувся в Україну, щоб знайти рішення конфлікту. Крім того, він демонстративно проконтролював спорудження українського прикордонного поста на Тузлі і оглянув у бінокль будівництво російської дамби. Голова МЗС України Костянтин Грищенко намагався врегулювати конфлікт у ході переговорів в Москві 6 жовтня.

22 жовтня, коли російським будівельникам залишалося близько 100 м до українського кордону, Верховна Рада провела спеціальне засідання щодо кризи навколо Тузли. Виступаючи на цьому засіданні, кримський прем'єр Куніцин визнав ситуацію критичною і назвав її «моментом істини» у відносинах із Москвою.

"Хочу вам сказати, що до іспиту на зрілість російсько-українських відносин на дану хвилину залишилося трохи більше 100 метрів. [...] Як повинні діяти завтра українські прикордонники — пацани, які там стоять, якщо станеться перетин державного кордону? [...] Ми на порозі моменту істини. Завтра дамба буде на російсько-українському кордоні, і ми всі повинні віддавати собі звіт, що треба приймати рішення ", — звернувся він до депутатів.

Наступного дня, 23 жовтня 2003 року, Кучма провів прямі переговори з Путіним, після чого будівництво дамби було зупинено. Про остаточне припинення будівництва в листопаді домовилися прем'єр-міністри України і Росії.

Однак незважаючи численні двосторонні консультації, які пройшли в наступні роки, Москва так і не визнала вирішеним питання про держкордон і розподіл акваторії Керченської протоки.

Анексія Тузли у 2018 році

У квітні 2018 року так званий уряд анексованого Росією Криму прийняв рішення передати у власність РФ земельну ділянку на острові Тузла площею понад 6,5 тис. кв м.

У відповідь українське Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб засудило цей крок і закликало міжнародне співтовариство не визнавати факт передачі Росії частини острова Тузла.

Екс-міністр закордонних справ Костянтин Грищенко в коментарі Радіо НВ заявив, що Тузла залишається українською, а подібні дії так званої ради міністрів Криму не матимуть жодних правових наслідків з міжнародної точки зору.

«Після анексії Криму ситуація по острову Тузла залишається у принципі такою ж, як і з Кримом — незаконна анексія. Все!» — резюмував Грищенко, який брав участь у врегулюванні ситуації навколо Тузли в 2003 році.

Інна Семенова, Національне бюро розслідувань України

Інтерв’ю з людиною, яка після побиття, погроз, залякувань і вбивства соратника, стоїть на своєму.

Олексій Подольский – це ще один потерпілий в одній із найгучніших справ сучасної України – про вбивство Георгія Гонгадзе. За даними слідства, Подольского, як і Георгія, вивозили в ліс працівники міліції, били та катували. Не вбили. Останні 17 років він домагається, аби за вбивство журналіста Гонгадзе було засуджено тодішнього президента України, а нині переговорника у Мінську — Леоніда Кучму.

Георгій Гонгадзе – український журналіст, засновник видання «Українська Правда». У вересні 2000 року він зник. За півтора місяці у Таращанському лісі знайшли його обезголовлене тіло, а лише за кілька років – й голову. 22 березня 2016 року тіло Георгія Гонгадзе поховали у дворі церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві.

29 січня 2013 року колишнього начальника головного управління кримінального розшуку МВС Олексія Пукача за вбивство Георгія Гонгадзе засуджено до довічного ув'язнення. Цей вирок залишив у силі Апеляційний суд. Зараз у Вищому спеціалізованому суді розглядаються касаційні скарги.

«МИ ЗРИВАЛИ КУЧМІ ВСІ ПЛАНИ ПО РЕФЕРЕНДУМУ». НАПАДИ НА ПОДОЛЬСКОГО ТА ЄЛЬЯШКЕВИЧА

— Олексію, чого ви зараз добиваєтеся в судді?

— Я спробував читати те, що пишуть журналісти по процесу над Пукачем. Так виходить, що ніби я – старий дядько, якому нічого робити, – захищаю Пукача. Добиваюся того, щоб йому довічне ув’язнення замінили на якийсь термін чи взагалі відпустили. От зі слів Теличенко (Валентина Теличенко — юрист, представляла в процесі інтереси вдови Георгія Гонгадзе Мирослави. — Ред.) виходить, що Подольський затягує процес. Для чого? Адже питання запобіжного заходу Пукачу — взагалі питання другорядне.

У мене є своя касація. І конфлікт полягає в одному-єдиному – у відповідальності замовників, які відомі, і яких штучно силами ГПУ і судів намагаються врятувати від відповідальності.

Крім того, є касації моїх представників: Єльяшкевича і Шишкіна. Я впевнений: якщо одні з найкращих юристів України, що писали і приймали українську Конституцію, сотні Законів України, які мають не лише бездоганну репутацію, а й професіонали вищого ґатунку, стверджують, що вирок Пукачу і сам процес сфальшований в інтересах замовників вбивства, то до цього варто не лише прислухатися. Нагадаю, що, наприклад, Шишкін не лише має кілька десятиліть досвіду судді, не лише є першим Генпрокурором незалежної України, а й був суддею Конституційного суду України, що мав сміливість наодинці суперечити диктаторським забаганкам Януковича.

Трошки історії. Якщо ви пам’ятаєте, за Януковича було порушено кримінальну справу по Кучмі (Леонід Кучма — президент України 1994—2005 рр. — Ред.). Справа про насильство, яке було за вказівками президента застосовано до громадянського суспільства. А починається ця справа з насильства проти Єльяшкевича.

Депутата 2 та 3 скликання Верховної Ради Олександра Єльяшкевича було побито 9 лютого 2000 року на сходах готелю “Москва”. Він тоді отримав перелом перенісся і струс мозку. Єльяшкевич організатором нападу назвав президента Леоніда Кучму та виїхав до СШУ, де йому надали політичний притулок.

Напад стався під час підготовки Всеукраїнського референдуму, який було проведено 16 квітня 2000 року. Запровадження результатів референдуму фактично мало б посилити повноваження Президента, обмежити кількість депутатів до 300 та зменшити вагу парламенту, але Верховна Рада України так і не імплементувала результати опитування.

— Все починалося з цього референдуму. Він був сфальсифікованим, і ми мали докази цього. Мав ці докази і Гонгадзе. Ми писали про це, говорили. Він (Кучма. – Ред.) хотів тоді змінити Конституцію і зробити себе «Путіним». Це мало бути встановлення авторитарної влади в Україні. Треба розуміти, що у контексті цієї політичної боротьби пан Єльяшкевич у Верховній Раді був дуже впливовим депутатом, очолював комітет, рік був заступником голови фракції «Громада» (це і Юлія Тимошенко, і Олександр Турчинов, і так далі), а тоді 4 роки фракції «Реформи». Єльяшкевич — реформатор і дуже грамотна людина. Йому навіть Кучма пропонував посаду віце-прем’єра.

— Заради того, щоб він замовк?

— Так. Але він впертий і послідовний. У відповідь на пропозицію він очолив слідчі комісії щодо фальсифікацій на виборах Кучми у 1999 році і парламентських виборах 2002 року. Заради принципів, заради правової держави Єльяшкевич був до Кучми у жорсткій і послідовній опозиції. Він дуже дратував цим. І було дано вказівку його покалічити, якщо не вбити. В березні 2000-го його під готелем «Москва» (зараз готель «Україна» на Хрещатику. – Ред.), де він жив (він іногородній депутат, у нього не було квартири), до нього підійшла людина і без жодного слова кастетом переламала перенісся. Лікар сказав, що це був удар на смерть, але він чудом вижив у реанімації. Єдиний журналіст, який взяв у нього інтерв’ю прямо в реанімаційній палаті, був Георгій Гонгадзе. Згодом розслідування нападу було сфальсифіковано. Там підставили наркомана, який вже два роки сидів у колонії і раптом зізнався в побитті. Слідчі придумали йому мотив зізнання: «Ходив, ходив по бараках і раптом прийшло каяття». Цього наркомана навіть не возили у суд. Я вже не кажу, що про суд не повідомили потерпілому Єльяшкевичу. Його взагалі не допитали навіть під час слідства. У 2002 році суд пройшов за кілька хвилин: привезли з Адміністрації Президента вирок, надрукований російською мовою. Єдиний, доречі, випадок в Україні.

Цей випадок із побиттям Єльяшкевича — найнебезпечніший для Кучми. Бо його наказ чітко чутно на плівках.

Ідеться про так звані “плівки майора Мельниченка”, на яких начебто є докази того, що Кучма віддавав наказ щодо нападу на Єльяшкевича.

28 листопада, через два місяці після зникнення Георгія Гонгадзе, тодішний голова фракції СПУ Олександр Мороз оприлюднив так звані “плівки Мельниченка” — записи, які були таємно зроблено в кабінеті тодішнього президента Леоніда Кучми. Робив записи, за словами Мороза, співробітник Служби охорони президента Микола Мельниченко.

На самого Олексія Подольского також було скоєно напад. 9 червня 2000 року його викрали, вивезли до лісу й там побили. Серед організаторів та виконавців був Олексій Пукач, який на той час займав посаду начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України. У 2011 році ГПУ відкрила кримінальну справу проти екс-президента Леоніда Кучми, якого підозрюють у причетності до вбивства Георгія Гонгадзе та побитті Олексія Подольского.

— Якщо ви послухаєте плівки, то там тодішній міністр МВС Юрій Кравченко доповідає Кучмі по мені. Хоча прізвище моє там не звучить, я був тоді непублічною особою, але Кравченко каже, що вони повезли людину Головатого і таке інше (Сергій Головатий — тричі міністр юстиції України, депутат Верховної ради шістьох скликань. — Ред.). По Гонгадзе — на плівках також нема прямих вказівок вбити його. А от по Єльяшкевичу на плівках прямо сказано: «Добить этого жиденка», це він (Кучма, — Ред.) сказав, вже коли Єльяшкевича побили. І щоб ви знали, всі ці три справи було об’єднано весь час – Єльяшкевича, Гонгадзе і Подольського. По них є кілька резолюцій Ради Європи, по них є постанова Верховної Ради, яка виділила гроші на розслідування цих справ, на міжнародну експертизу цих плівок і так далі. І от справа Єльяшкевича була для Кучми найнебезпечнішою, і тому її першою сфальсифікували. Знайшли такого собі Горобця (Віталій Воробей, якого було засуджено за побиття Єльяшкевича. — Ред.). До нього поїхали оперативники, дали йому добряче «по печені», дали дозу — і він там раптом зізнався (через два роки після нападу!), що він в той день біля готелю “Москва” вдарив якусь людину. На основі його показань було проведено процес, на який не викликали Єльяшкевича, а самого цього Горобця не привозили з колонії. Не було жодного свідка у суді. І проводив цей процес по скороченій, як він сказав, процедурі отой самий Андрій Мельник, який був потім суддею в Печерському суді по справі Гонгадзе. Зараз він звільнився, бо ми вимагаємо кримінальної відповідальності для нього. Невипадково цей же ж Мельник слухав справу Пукача за закритими дверима, де не було встановлено мотивів убивства Гонгадзе. Так виходить, що Пукач бив Гонгадзе чи мене за власної ініціативи...

Якщо б суд по Пукачу відкрили, то всьому світові стало б ясно, що Кучма – вбивця, — Подольский 

— Олексію, розкажіть про напад на вас. Чому він стався?

— Була структура – «Українська перспектива». Ми писали великі статті, аналітику, розповсюджували серед міністерств, депутатів, серед людей. Багато писали про стан речей у країні, конституційний процес, тіньову економіку, рейдерськи схеми, про Чорноморський флот, Росію і так далі. Я там був непублічною особою. Під час другої виборчої кампанії Кучми я не ставив свій підпис, тому що ще й відповідав за конспіративну типографію. Протизаконного ми там нічого не робили, просто нас переслідували: якщо ми навіть діставали гроші, папір і друкували свої матеріали в якихось типографіях, приїжджали працівники СБУ і різали тиражі. Їх знищували. Нам прйшлося завести власну, яку ховали у актовому залі (колишня «ленінська кімната») однієї з оптових бакалійних баз Києва.

— І організація “Українська перспектива” писала тоді про референдум?

— Так. Ми зривали Кучмі всі плани по референдуму. Ми розповсюдили великий матеріал у Верховній Раді, роз'яснили депутатам, що їм не вигідна така конституційна реформа. Після виборів вони почали з’ясовувати, де типографія, і прийшли до мене у видавництво. І, як тепер видно зі справи, вони працювали кілька місяців перед тим, як мене вивезти й побити. Пукач отримав вказівку від Фере (Едуард Фере — тодішній керівник апарату МВС. — Ред.) та Кравченко (Юрій Кравченко — тодішній міністр внутрішніх справ. — Ред.), які посилалися на доручення Леоніда Кучми провчити мене. Через мене залякували певну команду, для того, щоб вони розбіглися. Нас тоді й стріляли, й били, й підпалювали, і що завгодно робили. Таких історій в нашій команді безліч. А якщо би це на плівки Мельниченка не потрапило, ніхто би тепер і не згадував про мій епізод – типовий для тих часів. Це була загальна метода влади — використання міліції в політиці, в таємному насильстві. Це загальна метода «наружки» (Департаменту зовнішнього спостереження МВС. — Ред.). Доречі те, що відбувалося на Майдані, не «тітушки» робили — це «наружка» так працює. Яскраві приклади — те, що було з Ігорем Луценко, те що робили з Дмитром Булатовим. І ніхто там нічого не хоче розслідувати, а тим більше — реформувати. Тому що хочуть використовувати і надалі таким чином цю «наружку». От якщо оперативників в Києві порахувати, то чи не дві третини – це оця «наружка», оперативники, які працюють конспіративно. Це неабияка зброя. Політична і злочинна. От якщо Пукач почне говорити по-справжньому, то ви просто жахнетеся, що це таке.

«Я ГОТОВИЙ ВАМ КИНУТИ 100 МІЛЬЙОНІВ!» — «НІ, МЕНІ ТРЕБА МІЛЬЯРД»

— А які у вас були відносини з Гонгадзе на момент його зникнення?

— Ми з Гонгадзе були мало знайомі. Я його бачив раз чи двічі у Сергія Одарича. Але ми слідкували один за одним. Я дивився, що там він робить на радіо «Континент», він слідкував за роботою нашої ”Української перспективи” по референдуму. Бо після референдуму його треба було у Верховній Раді імплементувати. А ми розписували, що речі, які хотів протягнути Кучма, загрожують політичним і економічним інтересам тих депутатів, які якраз його підтримають. Не те що опозиції, патріотам, а саме їм. І після того, як ми розповсюдили свої матеріали через Юрія Оробця, ми фактично зірвали імплементацію. І тоді було дано команду «орлам Кравченка» зайнятися нами.

А 16 вересня 2000 року вивезли на страту Гонгадзе.

 - Є дві справи: одна — проти Пукача, а друга?

— Є одна справа! Зараз поясню. Янукович (Віктор Янукович — колишній президент України. — Ред.) порушив справу по Кучмі. Я у цій справі був потерпілим. Це тепер – за Луценка – я не потерпілий по справі, де йдеться про моє катування. Тоді я прочитав уважно всі томи “справи Пукача” і “справи Кучми”, і скажу вам, що це одна й та ж справа — одні й ті ж матеріали. Єдине, що у справі по Кучмі було додано: кілька очних ставок з Мельниченком. Все. Моя версія — Янукович тоді хотів зняти два куші. Перший раз він порушив справу, а потім вже перед передачею в суд її закрили — тому що слідчі формально дали можливість адвокатам Кучми оскаржити відкриття кримінальної справи у суді. Виглядало так, що домовилися.

— Тобто слідчі дали процесуальну підставу оскаржити?

— Ішов шантаж. Рінат Кузьмін (колишній перший заступник Генпрокурора України. — Ред.) сказав, що Кучма заплатив мільярд доларів. І я йому вірю. Ну, от як відбувається шантаж? Вам кажуть: «Давай плати». Я кажу: «Ну, я готовий вам кинути 100 мільйонів» — «Ні, мені треба мільярд». А щоб людина розуміла – на неї відкривають справу. І в останній момент перед передачою справи до суду – бах, і все назад зігралося. Я так розумію, що це й був момент, коли розплатилися. Але в чому була хитрість Януковича й тих, хто на нього працював? Він ті ж матеріали, що були в справі Кучми, заклав в справу Пукача. І потім вже другою справою шантажував. Бо якщо б суд по Пукачу відкрили, дістали ті докази, викликали б Кучму, то всьому світові, всій Україні стало б ясно, хто давав замовлення, і що Леонід Данилович — вбивця.

— А що там за докази?

— А там є все. Всі плівки, які є у справі Кучми, вони є і в справі Пукача. Є покази свідків. Є справа про вбивство Кравченка, яку тільки підняти й почати її публічно розглядати, — це буде взагалі скандал.

Юрій Кравченко за часів президентства Кучми займав посаду міністра внутрішніх справ. Був ключовим свідком у справі вбивства Георгія Гонгадзе, фігурантом “плівок Мельниченка”. 4 березня 2005 року загинув від двох вогнепальних пострілів у голову. Офіційне слідство заявило, що це було самогубство. В день загибелі він мав прибути на допит по справі Гонгадзе.

Розумієте, на пістолеті три відбитки пальців, залишені кров’ю, а на правій руці, якою він стріляв, нема жодного сліду крові. От як можна залишити відбитки кров’ю, якщо у тебе рука не у крові? Таких прямих і неспростовних доказів вбивства у справі десятки. Але тоді була команда зверху, (думаю від Ющенка, що взяв свій відкат долею в «Росукренерго»), — говорити про те, що це самогубство. Тоді це і тодішній Генпрокурор Піскун говорив, і Юрій Луценко, який очолював МВС, і Олександр Турчинов, який був главою СБУ. А координував цю інформаційну компанію Петро Порошенко, який очолював РНБО. Хоча їм тоді їхні підлеглі одразу доповіли — що це не самогубство! Доречі, вся ця справа з експертизами є і в справі Пукача, і в справі Кучми.

— Які докази причетності Кучми до вбивства Гонгадзе в справі ще є?

— Давайте не забігати наперед. От буде відкритий процес, і подивитеся, що там є. І вам буде ясно як день, хто давав замовлення.

— А якщо не буде?

— Буде. Я маю оптимізм. З нашого боку ведеться боротьба за відкритий процес, за те, щоб говорити на суді не про Пукача, а про його мотиви, про замовників. У пресі зараз замовчують, що боротьба ведеться не навколо того, скільки він отримає – 15 років чи пожиттєво, а йде боротьба за те, чи буде притягнуто замовників, чи ні. А Валентина Теличенко (до недавнього рішення суду юристка Валентина Теличенко була у суді представником вдови Мирослави Гонгадзе. — Ред.) говорила про те, що замовників не можуть знайти 17 років і що вже практично готовий звіт слідчих, про те, що це неможливо. Це для чого робиться? Їхній сценарій такий: як тільки закінчується судовий процес над Пукачем, тут же буде підготовлено звіт слідчих про те, що неможливо знайти замовників. Але зробити цей звіт до закінчення суду над Пукачем вони не можуть — бо якщо цю справу знову почнуть слухати у суді, але відкрито (а не закрито, як слухали її!), то всі зрозуміють ціну їхньому звіту – чергова фальсифікація. Йде боротьба за одне-єдине: ми хочемо судити замовників і вже в цьому процесі. А Теличенко тепер вже відкрито працює на інтереси Кучми. Так само, як і Луценко, що вперто не визнає мене потерпілим у так званій справі по замовниках. Навіть по епізоду мого катування. Рада Європи визнає в офіційних Резолюціях, Верховна Рада України визнає в своїх Постановах щодо цієї справи, навіть Янукович визнавав, а Луценко – ні. Аби не плутався під ногами якийсь Подольський, коли він спробує відмити від крові Кучму у своїх запланованих звітах. До речі мій адвокат Тетяна Костіна направила нещодавно адвокатський запит Луценку з цього приводу, а також поставила цілу низку простих і однозначних запитань. Зокрема, по тій же Теличенко. Адже вона не може бути представником Мирослави в цій справі. По новому процесуальному кодексу — тому що не адвокат, а по старому — тому що була свідком по справі. Також ми поцікавилися тими повноваженнями, насамперед – кадровими, що має Теличенко, яку Луценко публічно називав керівником групи по реформуванню ГПУ. Відповідь Луценка отримали наче з офісу Кучми чи Пінчука: відповідати не збираємося – ви ніхто і звуть вас ніяк. Мене катували за наказом Кучми, а тепер за таким же наказом мене в притул не бачать.

— Зараз Вищий спеціалізований суд, де розглядаються касації по справі Пукача, взагалі що може зробити?

— Може відправити на розгляд до суду першої інстанції. І тоді буде відкритий процес (а не той, що Янукович закритим зробив). Із самого початку. Проводимо судове слідство: викликаємо свідків, досліджуємо докази і обставини, і все це відбувається в присутності українського суспільства, журналістів.

— Ви домоглися в суді, щоб судді заборонили Валентині Теличенко представляти інтереси Мирослави Гонгадзе. Ваші аргументи полягали в тому, що вона була свідком по цій справі ще у 2000 році, а значить не може представляти інтереси потерпілої. Але сама Теличенко розповідала, що у 2000 році лише формально виступила організатором мітингу із закликом до влади знайти зниклого Георгія Гонгадзе, і що свідчення вона давала лише по організації цієї ходи. А отже, як каже Теличенко, її свідчення — суто формальні, свідком її вважати не можна, і зі справи виводити не можна.

— Я покажу вам ті самі показання, які вона давала у 2000 році.

(Подольский показує копію протоколу допиту, це документ із 5 сторінок)

Якщо б суд по Пукачу відкрили, то всьому світові стало б ясно, що Кучма – вбивця, — Подольский.

Із цих п’яти сторінок показів – лише два абзаци про «факельну ходу»! Все інше — характеристика Гонгадзе. Окрім того, Теличенко у своїх показах дає перелік того, чим займався Георгій, його контакти. Він зник, і ще на той час плівки Мороз не оприлюднив. Пророблялися різні версії, з’ясовувалися його ділові контакти, на кого він працював... Він тоді співпрацював і з Наталією Вітренко, і з багатьма політиками, наприклад, вінницьким мером.

— А що ви маєте на увазі «співпрацював»?

— Ну, він працював на імідж: писав їм тексти, займався піаром. От отримав слідчий від когось покази, що Георгій співпрацював із Наталією Вітренко, потім оперативні служби перевіряють інформацію, опитують, з’ясовують, які були стосунки, чи не було конфліктів і так далі. Ну, оперативна версія розробляється, і тоді дивляться на перспективність. Але проробляють всі версії. Їх буває сотні. В показах Теличенко перераховує, з ким він працював. Каже: «Він працював на імідж Петра Порошенка, Євгенія Марчука, Леоніда Грача, мера Вінниці та інших». Так от що цікаво (ми перевіряли), що про роботу Гонгадзе саме на Порошенка вона єдина засвідчила. На підставі її показів було викликано Петра Порошенка. На той момент він був депутатом, навіть не збирався і не знав, що буде президентом. І зараз він є таким же свідком в цій спарві. Ми його запросимо, і він буде нам розказувати про Гонгадзе, про його політичну діяльність. І по цьому щодо Порошенка була теж перевірка оперативна: чи не було там конфліктів.

А вам вона каже, що свідчила лише про “факельну ходу”! Це брехня!

До речі. Вона і до рішення суду не була законним представником Мирослави Гонгадзе. Адже ще у 2002 році заступник Генерального прокурора Віктор Шокін видав постанову про недопущення Теличенко до справи у якості представника Мирослави Гонгадзе саме на підставі того, що вона свідчила по справі. Цю постанову ніхто не відміняв. Спитаєте, а якже вона ходила на процес, та ще й закритий? Можу лише за професором Преображенським з «Собачого серця» підняти плечі: «Я Валю Теличенко у відділ по очистці Кучми не призначав».

— Розкажіть, навіщо ви вимагали розтаємничення аудіозаписів із суду по Пукачу (коли його визнали винним і засудили), при тому, що протоколи судових засідання розтаємничено?

— Коли почалось розтаємничення справи, той самий суддя Мельник не випадково очолив цю комісію по розсекреченню! Він розсекретив самі томи слідства, протоколи, але аудіофіксацію залишив таємною. Ми вимагаємо розсекречення і аудіо. Бо є суттєві розбіжності між протоколами судових засідань і аудіозпасисами. Розбіжності не технічні, а штучні й умисні. Це є елементом фальшування правосуддя.

— Наприклад?

— На суді вся Україна чула, що Пукач сказав: “Мені буде зрозумілий вирок, коли поруч зі мною будуть Кучма та Литвин”. А в протоколах ця фраза відсутня!

— Зараз ви на що розраховуєте?

— Зараз ми розраховуємо на міжнародне правосуддя. Поясню: нам стало відомо, що такий собі меркантильний філантроп Джордж Сорос (відомий, начебто меценат і фінансовий спекулянт) приймає дуже активну участь в житті родини Кучми, багато чого фінансує. Мій адвокат — Тетяна Костіна, професіонал, від якого не сховати найменше порушення Закону, найменший підлог чи фальсифікацію (ви самі бачили на процесі як уважно і зосереджено її слухають судді). Так от Костіна написала запит у фонд Джорджа Сороса «Відродження»: скільки, коли, за що отримували фінансування судді, прокурори, слідчі, які брали участь у справі Гонгадзе. А ще: скільки політиків, журналістів фінансувалось Соросом у спільних проектах із Пінчуком. Але ми отримали відповідь, що ця інформація конфедиційна. Вас це не дивує? Це ж відкритий транспорентний благодійний фонд, там вся інформація має бути відкритою та ще й прорекламованою. Але вони категорично відмовились надавати таку інформацію, бо вона таємна.

— А ви вважаєте, що Сорос платив Теличенко та суддям?

— Я не вважаю — я знаю: у нас є докази і конкретні суми з платіжками. Наприклад, ми стовідсотково можемо довести, що сторона Мирослави Гонгадзе на представництво в судах отримала від фондів Сороса 77 тисяч 700 доларів. Скільки з них Теличенко мала, я лише здогадуюсь. Поки що. Але знаю, що Теличенко також мала фінансування, окреме від цієї суми. Іде розслідування – вглиб і вшир, нам допомагають іноземці і деякі впливові офіційні іноземні структури. Ми це розслідування в Америці називаємо “про фінансування Соросом протидії правосуддю в Україні”. Зважте, Сорос і ті, хто брав у цьому участь, — американські громадяни. Мирослава Гонгадзе – теж американський громадянин. А система в Америці влаштована так: якщо американський громадянин вчиняе якісь закони, бере участь або сприяє корупції (і не тільки в США, а де б він не коїв це), американське кримінальне правосуддя його переслідує і притягає до відповідальності.

«РОСІЙСЬКИЙ СЛІД» У СПРАВІ ГОНГАДЗЕ — ЦЕ ВИГАДКА КОМАНДИ ПІНЧУКА"

— А як ви ставитеся до версії “російського cліду”, що начебто вбивство Гонгадзе замовили спецслужби Росії?

— «Російський слід» у справі Гонгадзе — це вигадка самого Кучми і команди Пінчука, що його обслуговує. До речі спочатку, ще коли Кучма був президентом, вони несамовито волали про «американський слід» — навіть запросили в Україну того самого Дмитра Кисельова на ICTV. Тоді придумали версію, що це Марчук із Морозом. А коли стало вигідно — з`явився тепер вже «російський слід». Жодних доказів немає і жодної логіки також, адже Кучма якраз найкращий, найвідданіший агент Кремля в Україні. Згадайте хоча б Чорноморський флот чи той натовп агентів і резидентів Росії, що Кучма завів на владний олімп України. Повний список політичних втікачів на чолі з Януковичем, що ховаються по Ростовах і на Рубльовках. А якщо подивитеся, хто співає про російську версію вбивства Гонгадзе, то одразу побачите гроші або Пінчука, або Сороса. От, наприклад, Юрій Луценко, який був одним із лідерів "України без Кучми”, який плакався мені в підмишку: «Життя покладу за Гонгадзе, аби Кучму засадити», зараз обнімається з Пінчуком! А ви знаєте, як це сталось? Його дружину в бізнес Пінчука було взято, і гроші зроблено там.

— Розкажіть подробиці.

— Та це окреме інтерв’ю. Вона з’явилася в компанії Пінчука і працювала там, і там бізнес було зроблено і гроші було зароблено. Вчора Луценко був із нами і кричав «Краву на лаву», Кучмі лапті дарував, а сьогодні він пише, що не можна знайти замовників вбивства Гонгадзе. Та ще й з тим Кучмою і всією його родиною публічно обіймається у засос. Це той, що політичне тіло нагуляв на крові Гонгадзе. Хто такий був Луценко? Він же відомим став саме у протестах «Україна без Кучми». А тепер зраджує вже третій за рахунком Майдан. Професіонал – лицар зради.

— Олексію, але так от виходить, за вашими словами, що Кучма тут головне зло і ніхто не може йому протистояти.

— Ви ж розумієте, що в нього є: гроші, зв’язки, розставлені люди, інформація, компромати і так далі. Це ж не обов’язково займати якусь посаду. Ви ж розумієте, що він довго був в Україні головним. І все, що тут створено, що тут вирощено, оця еліта і чиновнича, і правоохоронна — це його рук справа… як і системна корупція. Він створив медіаімперію. А звідки береться вплив? Через тих, хто формує системну думку. Там на нього Теличенко працює, тут на нього працює ICTV, СТБ, гранти Сороса…

— І навіть Порошенко, на вашу думку, не може йому протистояти?

— Ну, Порошенко теж не всесильний. Я не хочу влазити в їхні розборки. Але вже зроблено перші кроки майбутньої президентської кампанії. Вже ясно як день, що клан Кучми-Пінчука не робить ставку на Порошенка, якого вже має за збитого пілота. Вже є кілька проектів у тому рахунку технологічних. І я буду останнім, хто здивується, якщо сам Пінчук власною персоною попнеться в прямі конкуренти Петра Олексійовича і Юлії Володимирівни.

— Вас самого, доречі, часто називають людиною Коломойського після того, як ви дуже часто бували в ефірі «1+1» під час судової бійки Коломойського з Пінчуком...

— Якщо у Вас із ким завгодно є спільні противники, спільні опоненти, спільні вороги, то ви природньо стаєте якщо не союзниками, то принаймні попутчиками. І якщо у нього конфлікт із Пінчуком, то що ви думаєте, він не буде мене використовувати? Він і показував мене по телебаченню. За тою ж логікою, якщо я використовував трибуну «1+1» — Коломойський людина Подольського? Знаєте, я за часів Кравчука був людиною Кучми за певні публікації проти Кравчука. Був людиною Мороза, Марчука, Бойко був людиною... А Ви можете уявити, що людина може займати самостійну позицію. А союзи в політиці ситуативні. І гріх не використовувати синергію.

— А ви вірите, що “плівки Мельниченка” не змонтовані, автентичні? І що їх писав саме Мельниченко?

— Та навіщо мені вірити?! От в свій час була головна боротьба — за те, щоб зробити міжнародну експертизу. Навіть постанову Верховної Ради України прийняли — про виділення 100 тисяч доларів на проведення експертизи. Тоді пройшов помаранчевий Майдан, прийшов до влади месія — Віктор Андрійович Ющенко. Він говорив тоді, що Гонгадзе ніхто не забуде. Тоді це ж був свіжий біль, це була “небесна сотня” свого часу, символ Майдану. А експертизу за все правління Ющенка так і не провели. Як тільки прийшов Янукович, конкретний хлопець, тоді вже було проведено закордонну експертизу. Із дотриманням всіх норм закондавства. Висновки: 99,99% того, що записи не монтовані і 99,99% того, що голоси належать Кучмі, Кравченку та іншим фігурантам.

— Хто робив ці записи?

— Мельниченко, звісно ж! Ви розумієте, що історію роблять здебільшого не лише конспірологічні комбінації. Є його величність випадок. Розкажу вам про Мельниченка, а то його вже часто називають російським агентом. Треба розуміти цю людину. В ній якось дивним чином помішані протилежні речі. Я у нього колись запитав: “Коля, ти що хочеш — гроші чи героєм стати?”. Він хоче й те, й те. Він хоче і героєм стати, і торгувати. Він такий, який є. Це авантюрний, трохи марнославний — це мої враження. От розкажу вам ще один приклад — Мельниченко ходив на очну ставку до прокуратури з Кучмою. Ця очна ставка офіційно знімалася на відео, я її дивився, вона є в справі. От скажіть мені — навіщо собі на галстук чіпляти таємну камеру? І ще продублювати собі в годинник?! Авантюрний. Не хочу сказати, що дурнем він є. Водночас він в принципі відважний, бесшабашний.

— Ви обмовились про те, що на Пукача тиснули, щоб він назвав не Кучму і Литвина, а Мороза і Марчука. Це хто й коли?

— Він почав про це заявляти під час перших процесів Апеляційного суду, ще за Януковича, у 2013 році. Я тоді подав клопотання, щоб його заяви було розслідувано. А ще у 2011 році Арсеній Яценюк, будучи депутатом і головою фракції, зібрав брифінг у Верховній Раді, заявив, що Пукача возили в Межигір’я і там шантажували у присутності Литвина. Чи Литвина шантажували? Якщо Арсеній Петрович брехав, то нехай скаже, але ж я йому вірю — він сказав, що у нього є неспростовні докази. На всю Україну, на весь світ — брифінг у Верховній Раді. Тепер Пукач заявляє, що його шантажували, шантажував той Ткачук, що зараз начальник слідчого управління ГПУ, який був слідчим, він називає прізвища. Теличенко, судді Мельника, що вів процес, — вони тиснули на нього, що ти отримаєш пожиттєве і взагалі не доживеш і твої діти не доживуть. А якщо тільки ти напишеш, що тобі замовили Марчук і Мороз – все: 12 років і «гуляй вася». Та ще й будеш сидіти у санаторії як в короля за пазухою.

— Останнього разу Пукач розповідав, що люди в масках заходять до нього, забирають в нього воду…

— Так! Головне, чого ми добилися — це те, що розслідуванням його заяв зараз буде займатися НАБУ. В нього ж не лище воду забирали, а й погрожували забрати ліки. А він же гіпертонік. І літня людина. Його й душити не треба, просто ліки забрати.

— Хочуть вбити? Навіщо?

— А нема Пукача — нема й проблеми. Тоді Луценко спокійно надасть звіт, шо замовників знайти неможна.

— Олексію, я слухаю Пукача на судах і часто просто не можу зрозуміти, це якийсь набір слів, речень… У вас не виникає думки, що він не в собі?

— Він — сільська людина. Недорікуватий. Я з ним багато спілкувався. Він — при повній пам'яті і хитрий, як лис. А ще трохи артистизму є — коли він перед суддями грає сілського дядьку, просточка. Він — не простий. Я колись пропонував йому зробити інтерв'ю. А він мені сказав: “Мені є, що розказати. Якщо я почну говорити, то мало не покажеться”. Він багато чого знає, бо був придворним катом. Але в нього є ще надія вислизнути — тому він ще не хоче говорити.

Розмову вела Ірина Ромалійська, Національне бюро розслідувань України

Самая большая интрига текущего момента это не протухшая «черная книга ПР» и не оффшорный скандал, а… истинная роль Виктора Медведчука. Странно, согласитесь, выглядит, когда все гораздо меньшие по калибру ватники уже давно сидят или получили по морде, а Медведчук, у которого из всей «армии» лишь дура Шилова и старик Нимченко в резерве, ни разу не был ушиблен, вызван на допрос или засвечен в компроматах? А все потому, что его очень удобно предъявлять, если возникает вопрос «а правда, Петр Алексеевич, вы так часто ездите в Марбельи, потому что там вилла Путина по соседству и удобно вести тайные переговоры?».

Интерес к Медведчуку после Евромайдана находился в фоновом режиме и стал формализоваться только в последнее время, после стремительного обмена Савченко на ГРУшников. О котором не знали даже их адвокаты, зато кум Путина выполнил роль публичной отмазки, постановочно отсидев за кремлевским столом.

Нездоровый интерес почувствовали и в АП. И тут же организовали на пресс-конференции правильный вопрос, что делает Медведчук в контактной группе в Минске? На который президент дал заранее срежиссированный ответ: мол, исполнят исключительно одну функцию – освобождение украинских заложников в России и на оккупированных территориях.

Под это дело Порошенко дальше ввернул признание, что Медведчук «дважды координировал отдельные действия с российской стороной». Но «решение принималось во время моего телефонного разговора с Путиным». И добавил, что возвращение Савченко он трижды обсудил по телефону с Путиным, а сам обмен переносили 5 раз.

Сейчас, когда я пишу этот текст, контентщики Банковой внимательно отслеживают реакцию медиа-пространства на слова Пороха о контактах с хуйлом во имя благой цели — спасения украинских граждан. Если прививка не вызовет рецидива, то можно при любом несанкционированном выбросе информации о переговорах президента страны-агрессора и президента страны, чья территория частично оккупирована, ссылаться на гуманитарную необходимость. Или выставлять вперед Медвечука как официальный мост в Мордор.

И тут надо сразу избавиться от целого ряда заблуждений. Например, что Медведчук имеет прямой выход на Путина и как-то на него влияет. В реальности Путин имеет прямой выход на Медведчука, когда он ему нужен для своих целей.

Второй миф, будто Кремль протежировал кума на премьера при Януковиче. На самом деле он исполнял роль раздражителя: именно Янукович, а не рядовой избиратель был целевой аудиторией многочисленный билбордов «Украинского выбора», которые развесил политтехнолог Грановский за деньги, выделенные Медведчуку Глазьевым и Никепеловым из представительских расходов «Роснефти».

Дело в том, что после избрания в феврале 2010 года завгар Витя думал, что российские партнеры его обцелуют и был готов служить им верой и правдой. Но вместо поцелуев, новоизбранного президента Украины просто отымели на Харьковских соглашениях: реальной скидки цены на газ не дали, цена для Украины осталась выше, чем для большинства стран Европы.

Федорович затаил обиду. И приступил к шантажу Москвы якобы евроинтеграцией. Так он выбивал справедливую цена на газ, а Москва в свою очередь не была уверена в том, блефует Хам или не блефует.

Поэтому, весной 2012 году, когда переговорный процесс с Европой, вышел на практическую стадию, из ничего родилось Всеукраинское общественное движение «Украинский выбор». Общественная организация с двумя сопредседателями: экс-глава АП Кучмы — Виктор Медведчук и бывший член Конституционного суда Василий Нимченко (денщик широкого профиля).

Летом 2012-го Путин и Янукович окончательно не сошлись характерами в Крыму. И в тот же вечер, для Хамы был организован концерт — посещение Путиным виллы Медведчука. Вспомним эти кадры http://argumentua.com/novosti/posle-pustoi-vstrechi-s-prezidentom-yanukovichem-putin-pil-shampanskoe-na-roskoshnoi-dache-m.

Хуйло приперся в 12 часов ночи, бабе— цветы, дитю — медведь, уселся за стол, хихикал и обнимался с кумом, и все это под телесъемку Life.news, которая «случайно» попала в Интернет. В Украине тотчас пополз слух, что Путин навязывает Медведчука в премьеры. На самом деле это была раскрутка “Украинского выбора” как откровенно пророссийского движения, которое критикует Виктора Януковича за нежелание вступать в Таможенный союз и требует выполнить предвыборное обещание – предоставить русскому языку статус второго государственного.

Но в Кремле переоценили и Медведчука, и пророссийскость восточных регионов. Раскрошив бюджет, из “Украинского выбора” ушел Грановский — позднее он вынырнул у Фирташа. Затем сбежали почти все, кого Медведчук набрал в первые «жирные» месяцы существования проекта.

К началу лета 2013 года Соглашение с ЕС находилось на финишной стадии согласования. В июле 2013 года Путин попытался послать еще одну сигнальную ракету Януковичу: «Украинский выбор» провел в Киеве конференцию «Православно-славянские ценности — основа цивилизационного выбора Украины», на которой выступил … внезапно появившийся в зале без охраны президент Российской Федерации.

Но радары Партии регионов не распознали сигнал. И в августе 2013 года началась пресловутая торговая война – блокада украинских товаров российской таможней, которая продолжалась до осени 2013 года. А 18 сентября 2013 Кабмин единогласно одобрил Соглашение с ЕС.

После этого в переговоры вступил лично Янукович при посредничестве Юрия Бойко. В ноябре 2013-го они выдавили из Путина уступки и кредит в обмен на отказ подписывать Соглашение с ЕС в Вильнюсе. Это была последняя добыча Хама на президентском посту.

Начался Евромайдан. К Медведчуку в декабре 2013 года под ворота особняка приехал Автомайдан. «Им хочется воевать? Я воевать умею», — написал Виктор Медведчук у себя на странице в Facebook https://www.facebook.com/viktor.medvedchuk/posts/432356590224483. И больше о нем не слышали несколько следующих месяцев.

Он снова возник на первых переговорах с террористами в Донецке в июне 2014 года. Мероприятие называлось «трехсторонняя встреча по реализации мирного плана президента Петра Порошенко». Помимо Медведчука, в ней участвовали Леонид Кучма, Нестор Шуфрич, специальный представитель действующего председателя ОБСЕ Хайди Тальявини, посол РФ в Украине Михаил Зурабов, так называемый премьер-министр “ДНР” Александр Бородай и руководитель движения “Юго-Восток” Олег Царев. Захарченко тогда еще не было в проекте — Донецком правил российский пиарщик Бородай, купивший на гонорары от своего «премьерства» две пиццерии в Москве.

Что характерно: БиБиСи, ссылаясь на отчет ОБСЕ, называла Медведчука представителем террористов. Ссылку на сообщение можно увидеть здесь http://www.bbc.com/ukrainian/news_in_brief/2014/06/140624_dk_osce_medvedchuk_representative.shtml.

Смена роли Медведчука с представителя боевиков на представителя президента Украины происходила синхронно с нарастанием у Порошенко панического страха за свой рейтинг. Первые месяцы своего президентства Петя почти не скрывал, что часто общается с Путиным. Как на международных встречах (лето 2014-го — в Довиле, во Франции, осенью — в Милане), так и по телефону.

Организатором общения, чаще всего, выступал Борис Ложкин. Сам Ложкин неоднократно встречался с Сурковым в аэропортах Борисполь и Жуляны – в VIP-зонах. На некоторые встречи напрашивался Игорь Кононенко, который пытался перехватить переговорную инициативу на себя.
Порошенко, вопреки многочисленным слухам, Суркова не принимал, поскольку был убежден в причастности того, к публикации статьи в «Комсомолке» о судимости своего отца http://www.kp.ru/daily/26237.4/3119237/ . Статья «Отца президента Украины Петра Порошенко на нары … привела водка» появилась в российской прессе вскоре после того, как в Украине опубликовали информацию, что Сурков причастен к расстрелам на Майдане. Т.е., это была «ответка».

Еще в сентябре 2014 года, уже после Иловайска, Порошенко использовал «звонок недругу» как часть пиара. Многие уже забыли официальные новости об этом. Освежаем память http://joinfo.ua/politic/1000951_Prezident-Poroshenko-Mariupole-pogovoril-Putinim.html «Президент Украины Петр Порошенко во время своей рабочей поездки в город Мариуполь провел телефонные переговоры с президентом Российской Федерации Владимиром Путиным. Об этом указано на сайте официального интернет-представительства президента Украины. Данную информацию также сообщил и официальный представитель главы государства Святослав Цеголко. В пресс-службе Кремля также подтвердили эту информацию.

В ходе переговоров стороны обсудили взаимные действия для поддержки режима прекращения огня на востоке Украины . Помимо этого президенты пришли к договоренности о необходимости мониторинга ситуации на Донбассе со стороны представителей ОБСЕ.

Также поднимался вопрос касательно доставки гуманитарной помощи жителям Донецкой и Луганской области. Также Путин и Порошенко обсудили возможные последствия и результаты для Таможенного Союза после подписания Украиной Соглашения об ассоциации с Европейским Союзом.
Стороны пришли к договоренности о дальнейшем продолжении переговоров. Режим прекращения огня на Донбассе продолжается. 09.09.2014».

Последний раз Петр признался, что имеет контакт с Владимиром раз в две недели в январе 2015 года в интервью Wall Street Journal (читаем тут https://news.mail.ru/politics/20796793/ ). «Территориальная целостность моей страны является абсолютным приоритетом для меня, как и мир, но в то же время, я понимаю, что не существует военного решения этого конфликта», — заявил Порошенко в интервью американскому Wall Street Journal.

Отвечая на вопрос представителя WSJ о том, общается ли он с Владимиром Путиным по поводу ситуации на Украине, Петр Порошенко сказал, что общается с российским президентом «минимум раз в две недели», и что диалог между политиками «абсолютно необходим».

Но после Дебальцево и Минска-2, рейтинг Порошенко упал настолько, что пиарщики просто запретили ему говорить о контактах с Путиным. И теперь каждая утечка информации на эту тему вызывала у президента дрожь. И чем больше была дрожь, тем чаще светился Медведчук в качестве шпионского моста, на котором меняют пленных. И все увереннее чувствовал себя в этом амплуа.

Соответственно, не имея реальной защиты ни в парламенте (из его людей только один Нимченко — депутат от «Оппоблока»), ни в прокуратуре, ни банально силовой, он не боялся проводить сходки своего «Украинского выбора» и примкнувшего к нему движения «Анти-война» Вики Шиловой. Одну такую сходку очень нежно разогнал «Правый сектор» под Львовом на базе отдыха «Чарівні озера», которую построил брат Медведчука Сергей для львовской налоговой. Опять же — разогнали так, что никого даже не толкнули. Не говоря уже, чтобы кнутом по заднице (информация здесь http://antikor.com.ua/articles/97211-ljudi_medvedchuka_pid_ljvovom_zbirajutjsja_na_konferentsiju?search=%EC%E5%E4%E2%E5%E4%F7%F3%EA).

Звездный час Медведчука настал весной этого года, когда на фоне катастрофического падения рейтинга БПП активизировался договорной процесс по Савченко и в рамках Минска (под давлением Меркель и Олланда). В апреле внезапно появляется информация, что российские туристы (заметим — российские!) в марте 2016 года заметили президента Украины Петра Порошенко в аптеке испанского города Марбелья и сфотографировли его в белом «Порше». Эту информацию публикуют почти все СМИ http://apostrophe.com.ua/news/politics/2016-04-15/poroshenko-yakobyi-zasvetilsya-na-otdyihe-v-ispanii-opublikovanyi-foto/55854.

А незадолго до этого в британской «Дэйли Мэйл» появляется другая статья с фотографиями… роскошной виллы Путина, которая тоже находится в Марбельи. «Общая площадь поместья — 18 тысяч квадратных метров, оно расположено в 400 метрах над уровнем моря и в 8 милях от местных пляжей. На прилегающих к особняку террасах разбит виноградник, следить за которым поручено известному виноделу Петеру Сиссеку, а в подвалах дома установлены особые бочки из французского дуба для выдерживания вина».

http://www.dailymail.co.uk/news/article-2902496/Russian-president-Putin-plants-vineyard-Spanish-mansion-produce-one-world-s-expensive-wines.html.

Что любопытно — в марте исполнилась очередная годовщина президентства Путина: во время этой даты он якобы предпочитает ненадолго удаляться из Кремля, чтобы спастись от изобилия поздравлений.

А теперь вспоминаем, что сказал Путин, сидя за столом с родственниками погибших журналистов и Медведчуком — что просьба о помиловании была написана «более чем два месяца назад, а точнее 23 марта». Разумеется, после встречи вдовы и сестры с Виктором Медведчуком, а никак не «российских туристов» с президентом Порошенко в Испании.

Не случайно, наученный горьким опытом, Порошенко начал официально рапортовать, когда он едет в Испанию и даже сообщал, каким рейсом летит http://kp.ua/politics/538297-poroshenko-provel-maiskye-praznyky-na-svoei-vylle-v-yspanyy . Так была дана утечка, что он провел на вилле в Марбельи майские праздники.

Кстати, Кононенко в интервью Наталье Влащенко тоже признался, что на майские был в Испании (ответ тут http://112.ua/interview/dosrochnyh-vyborov-tochno-ne-budet-v-etom-godu-314280.html). Вместе они там были. Мед-пиво пили? Интересно с кем? И связано ли это с обменом Савченко на ГРУшников в годовщину президентства Порошенко, и спешного вызова Медведчука в Москву для «фотосессии»?

Вообще, никто не задумывался о том, почему Порошенко боится информации о контактах с Путиным так же, как оффшорного скандала? Если речь только об обмене заложников, то чего напрягаться? Или речь идет не о заложниках-людях, а о заложниках-капиталах? Российских капиталах, которые кое-кто желает аккуратно забрать или сохранить, и за ценой не постоит.

Очень хорошо укладывается в версию о коммерческой сути тайных переговоров Банковой и Кремля статья о том, что при возможном участии Медведчука переоформляются АЗС «Роснефти». Статью можно прочитать здесь http://www.facenews.ua/articles/2016/305457/.

Тогда выходит, что бывший партнеры по СДПУ(о) Порошенко и Медведчук — теперь делят бизнес по выпуску активов страны-агрессора. Потому как выпускать бизнес может оказаться гораздо выгоднее, чем привлекать иностранные инвестиции.

Тогда выходит, что Медведчук — это шпионский мост в Мордор, на котором не меняют пленных, но и пропускают эшелоны с деньгами по принципу «вход — рубль, выход — 10».

Туко Саламанка, для Национального бюро расследований Украины

«Им хочется воевать? Я воевать умею», — написал у себя на странице в Facebook Виктор Медведчук еще в декабре 2013 года. Таков был ответ друга Владимира Путина и сторонника дружбы с Россией на проделки участников «Евромайдана». Те как раз приехали к нему «в гости», попытались сломать забор, и обвинили его в причастности к зверствам в центре Киева. Тогда еще не было массовых убийств, но уже сотни людей пострадали от дубинок «Беркута».

«Евромайдан» у дома Виктора Медведчука

Позднее Медведчук таки доказал: воевать он умеет. Только на чьей стороне? Кум президента страны-агрессора, оккупировавшей Крым и часть Донбасса, фактически стал спикером Кремля в Украине. Его заявления в точности повторяют основные посылы Москвы – нужны поправки в Конституцию, автономное от Киева самоуправление на землях, захваченных боевиками «ДНР» и «ЛНР», и амнистия для сепаратистов. Все это Медведчук регулярно озвучивает у себя в Facebook, либо на сайте своего политического проекта «Украинский выбор». Последнее подобное заявление было опубликовано буквально на днях.

Помимо этого Медведчук взял на себя роль посредника между Киевом и ставленниками Кремля на Донбассе. Именно он вел переговоры об обмене пленными. И, судя по заявлениям его соратников, участвует в процессе по освобождению украинской летчицы и народного депутата Надежды Савченко. В одном из отчетов ОБСЕ Медведчук и вовсе фигурирует как представитель «ДНР» и «ЛНР».

Впрочем, экс-глава администрации Леонида Кучмы оказался опытным «воякой» не только в качестве парламентера. Дружба с Кремлем и тесные связи с местными боевиками позволили окружению политика серьезно укрепить свой бизнес после Майдана. По сути, близкие к Виктору Медведчуку люди получили серьезное влияние на энергетическую безопасность Украины. Они занимаются поставками дефицитного угля на украинские электростанции с оккупированных территорий. А скоро возьмут под контроль и часть рынка нефтепродуктов.

Тем временем сам Виктор Медведчук потихоньку обустраивается в Крыму.

Махинации с углем

Оккупация части Луганской и Донецкой областей стоила Украине потери большей части угольной промышленности. В ноябре 2015 года премьер-министр Арсений Яценюк заявил: из 90 шахт Донбасса Киев потерял контроль над 65-ю. Украине впервые пришлось решать проблему дефицита топлива для электростанций. Ведь под контролем боевиков остались все крупные производители антрацита – основного топлива для производителей электроэнергии.

Справиться с нехваткой угля решили за счет импорта – в основном из России и ЮАР. У боевиков «ДНР» и «ЛНР» «черное золото» пообещали не покупать. Однако позднее выяснилось: уголь у террористов Киев все-таки покупает. По информации народного депутата и члена топливного комитата Верховной Рады Виктории Войцицкой, более 20 компаний поставляют топливо с оккупированной территории на теплоэлектростанции государственной «Центрэнерго», крупнейшего производителя электроэнергии из угля в стране.

Также в компании Поза – «Прайвет Канселер» – работал депутат от «Оппозиционного бока» Тарас Козак, которого СМИ называют соратником Медведчука. По информации СМИ, Козак также ведет переговоры от имени Arida Global.

Выход на топливный рынок

Фигурирует Arida Global не только в махинациях с углем. Компания, близкая к Медведчуку, также имеет отношение к сделке купли-продажи сети заправок в Украине, которые пока принадлежат «Роснефти». АЗС в основном работают под брендом предыдущего собственника – ТНК. В январе 2016 года малоизвестная швейцарская Glusco Energy S.A. подала заявку в АМКУ на покупку этих станций.

Glusco Energy не имеет прямых связей с украинским бизнесом. Однако, по данным «Лиги», среди фирм, на счетах которых оседает вся прибыль швейцарцев, есть уже знакомая нам Arida Global.

В сеть ТНК и родственных брендов (Formula, Золотой Гепард и Smile) в Украине входит более 170 заправок и около десятка нефтебаз. Это одна из наиболее развитых топливных «сеток» в нашей стране.

К тому же людей, близких к Медведчуку, называют новыми собственниками нефтепровода «ПрикарпатЗападТранс». До 2014 года Россия поставляла по нему в Украину около 1 млн тонн дизельного топлива. Это почти четверть украинского рынка. Примерно столько же шло транзитом в Венгрию.

Земля в Крыму

Статус переговорщика и близкие отношения с Путиным позволяют Медведчуку комфортно себя чувствовать и в оккупированном Крыму. Прокремлевский политик владеет земельным участком на границе Алупки и Симеиза.

Официально земля оформлена на «Спорт-тур». Фирма принадлежит инвесткомпании «Терра-инвест», в совладельцах которой значится Александр Валерьевич Мошинский, адвокат, представляющий в судах интересы Медведчука.

Сам Медведчук еще до войны с Россией подтверждал, что имеет отношение к «Спорт-тур». С июня 2009 года лидер «Украинского выбора» числится основателем, участником и непосредственным владельцем компании, которая, в свою очередь, с марта 2012 года является опосредованным владельцем «Спорт-тура».

Виталий Ермаков, Национальное бюро расследований Украины

Вихованець академії КДБ, партнер кримінальних авторитетів, лобіст Москви — що така одіозна людина робить в українському парламенті?

Народний депутат від «Волі народу» Андрій Деркач вніс до закону «Про державний бюджет на 2016 рік» поправку, яка ставить під загрозу скасування віз для українців – про відтермінування системи електронного декларування до 2017 року. Запровадження такої системи є однією з умов отримання Україною безвізового режиму з Європейським Союзом.

Національне бюро розслідувань України нагадує про те, ким насправді є народний депутат України Андрій Деркач.

1. Чекіст у третьому поколінні

Дід Андрія Деркача служив у НКВС і був «репресований» у сталінські часи – при черговій зміні керівництва. Батько Андрія Деркача також вихованець системи КДБ. У 1973 році закінчив вищі курси КДБ СРСР. Леонід Деркач – фігурант «касетного скандалу», на плівках Мельниченка зафіксовані його розмови з Леонідом Кучмою, зокрема, про журналіста Георгія Гонгадзе.

Деркач-молодший пішов по стопах своїх батька і діда. У 1989 році закінчив Харківське вище воєнне командно-інженерне училище ракетних військ, з 1990 по 1993 рік навчався у вищій школі КДБ імені Дзержинського у Москві (зараз – Академія ФСБ Росії). Потім нетривалий час попрацював в СБУ Дніпропетровської області і швидко пішов у політику. Однак, судячи з подальшої кар’єри назавжди залишився в системі КДБ-ФСБ.

2. «Похресник» Кучми

Тривалий час Деркач-молодший працював в апараті Кучми

Політична та бізнес кар’єра Андрія Деркача не була б настільки успішною, якби не підтримка «сім’ї». І мова не лише про впливового тата. Ще в часи, коли Деркач-старший працював на «Південмаші» начальником «першого відділу» (фактично – відділ КДБ на підприємстві), він потоваришував з Леонідом Кучмою, який також працював на головному ракетобудівному підприємстві СРСР. Вони навіть породичалися – дружини Кучми і Леоніда Деркача є сестрами. Ставши президентом, Кучма призначив свого друга головою СБУ. Як згадував Андрій Деркач, він «ріс у сім’ї Кучми, сидів у нього на колінях».

Андрій Деркач – сват Володимира Литвина: донька першого Тетяна одружена з сином екс-спікера ВР Іваном. Весілля Деркачі і Литвини відгуляли якраз у розпал силового протистояння на Майдані — за кількасот метрів від епіцентру революції.

3. Представник «хрещеного батька» російської мафії Семена Могилевича

Наприкінці 90-х Андрія Деркача називали неформальним представником в Україні боса російської мафії Семена Могилевича, який у свою чергу тісно пов'язаний із російським ФСБ та особисто Володимиром Путіним. І це зайвий раз доводить, що для російських «чекістів» батько і син Деркачі – свої люди.

Могилевич – мафіозі світового масштабу, один з «хрещених батьків» російської організованої злочинності, чиї інтереси простяглися від Росії та України до США. Він – один з найбільш розшукуваних американським ФБР злочинців, організатор корупційної схеми поставок газу в Україну. Злочинна організація Могилевича також займалася контрабандою зброї та ядерних матеріалів, алкоголю, сигарет, торгівлею наркотиками, «кришуванням» проституції та відмиванням коштів від злочинної діяльності.

На плівках Мельниченка зафіксована розмова Кучми та Деркача про Могилевича, яка свідчить, що голова СБУ щонайменше двічі зустрічався з мафіозі у Києві, а «дон Семен» отримував через нього певні прохання від Кучми.

У інтерв’ю «Дзеркалу тижня» у 1999 році Леонід Деркач заперечував, що знайомий з Могилевичем і заявив, що «немає жодного епізоду на території України, де б ця людина або його соратники порушували закон». На що отримав жорстку відповідь представника американського ФБР: «Могилевич є одним з «хрещених батьків» російського організованого злочинного світу. Порівняння главою СБУ в публічному інтерв’ю відомого всім правоохоронним органам Заходу одного з найнебезпечніших кримінальних лідерів Могилевича з Фордом, одним із засновників автомобілебудівної індустрії США, було сприйнято в США особливо болісно і викликало сумніви щодо серйозності намірів СБУ активно виконувати рішення політичного керівництва України щодо боротьби з організованою злочинністю».

У 1999 році Андрій Деркач нібито допоміг Могилевичу та «алюмінієвому королю» Росії Михайлові Черному, також тісно пов’язаному з російським криміналітетом, отримати контроль над Миколаївським глиноземним заводом – одним з найбільших в Європі підприємств кольорової металургії.

4. Торговець зброєю

За інформацією ЗМІ, Андрій  Деркач на початку 2000-х спробував стати «збройним бароном», зайнявшись нелегальним продажем зброї у «гарячі точки». Масштаби були настільки серйозними, що у 2001 році керівники військової розвідки України з подачі давнього ворога Деркачів Євгена Марчука звернулися до президента Кучми з доповідною, в якій йшлося про те, що  причетність родини Деркачів до незаконної поставки озброєнь в ряд азіатських і африканських країн загрожує національній безпеці України.

Крім того, «Україна кримінальна» опублікувала коментар кримінального авторитета Леоніда Вульфа, який перебував у ізраїльській в’язниці, щодо готовності  свідчити про причетність Деркачів та Вадима Рабиновича (нині – один з лідерів Опозиційного блоку) до незаконних поставок зброї в «гарячі точки» – від Балкан до Іраку. За словами Вульфа, «є інформація про те, що вони поставляли стрілецьке озброєння і важке озброєння руху «Талібан» і «Аль-Каїді». Остання, до речі, отримувала зброю і від Семена Могилевича.

5. Атомний король

В 2000-х Андрій Деркач, на той час президент «Енергоатому», спробував реалізувати амбітний проект – узяти під контроль усю «атомку» України. 29 грудня 2006 року за рішення уряду Януковича було створено Державний концерн «Укратомпром», до складу якого увійшли заводи енергомашинобудування та інститути, що проектують блоки АЕС. Очолив новостворений концерн, звісно, сам Андрій Деркач. За словами президента Віктора Ющенка, схема Деркача передбачала, що в подальшому стратегічні підприємства, які увійшли до складу концерну мали бути приватизовані – всупереч законам, які забороняли продаж стратегічних підприємств.

У грудні 2007-го прем’єр Юлія Тимошенко скасувала постанову про створення «Укратомпрому». У червні 2008-го керівництво уряду звинуватило Деркача у тому, що на посту керівника «Енергоатому» він скоїв фінансові зловживання на суму 3,6 млрд. грн.

6. Політичний хамелеон

«Помаранчевий» Андрій Деркач після перемоги Ющенка

Деркач – депутат ВР останніх шести скликань. І кожного разу набирав іншого політичного окрасу. В його партійному портфоліо – блок «За єдину Україну»,  партії «Трудова Україна», Соціалістична партія, партія «Справедливість» і, звісно, Партія регіонів, яку він двічі представляв у ВР.

16 січня 2014 року голосував за так звані «диктаторські закони», ставленики Деркача на Сумщині возили «тітушок» у Київ на боротьбу з Майданом. А вже через кілька місяців Деркач активно підтримував на виборах Петра Порошенка. Зараз перебуває у групі «Воля народу», яку сформував із депутатів-бізнесменів покійний волинський олігарх Ігор Єремеєв.

7. Господар Сумщини

У ході місцевих виборів 2015 року уся країна спостерігала, як нащадок роду Терещенків Мішель вів нерівну боротьбу за пост мера Глухова проти ставленика Андрія Деркача. Проти Терещенка брутально застосовували адмінресурс, провокації, але попри все він зумів перемогти увесь ресурс «смотрящого» за Сумщиною.

У Деркача-молодшого теплі стосунки з Петром Порошенко

«Деркач був прокучмівський, потім проющенківський, потім проянуковичівський. Зараз він говорить, що він пропорошенковский. У будь-якому випадку він вважає, що Сумщина – його королівство. І ми робили кампанію проти системи Деркача, який зараз контролює все-все на Сумщині. Губернатор (Микола Клочко – НБРУ) – це людина Деркача, прокурор – людина Деркача, міліціонери – люди Деркача, ректор університету (Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка» – НБРУ) – людина Деркача, головний лікар – людина Деркача. На Сумщині школа-інтернат не може поміняти жінку, яка прибирає кімнати, без дозволу Деркача», – заявляв Мішель Терещенко.

Деркач справді дуже агресивно реагує на спроби зазіхнути на його королівство. У 2012 році міліція затримала на 72 години кандидата від ВО «Свобода» Артема Семеніхіна, який балотувався в одному окрузі з Деркачем. Його примушували написати зізнання та явку з повинною у справі про шахрайство, пригрозивши, що заарештують його дружину, а дитину віддадуть у дитячий будинок. За словами Семеніхіна, присутній на допиті начальник районного відділу відверто заявив, що «це справа політична, з метою залякати і скомпрометувати українських націоналістів». Тоді ж невідомий молодик навідався до батьків «свободівця», заявивши, що їм разом з сином потрібно в ноги кланятися і просити пробачення в Андрія Деркача, якщо не хочуть «отримати рештки тіла свого сина». Невідомий наголосив, що Деркач має безмежний вплив як у органах влади, так і в кримінальному середовищі.

У 2015 році 33-річний Артем Семеніхін впевнено переміг на виборах мера Конотопа. Схоже, Сумщина добряче втомилася від свого «короля»…

8. Липовий кандидат наук

Андрій Деркач гордиться наявністю шести (!) дипломів – п’ять з яких після навчання у Академії КДБ, мабуть. А також статусом кандидата юридичних наук. Свого часу дисертацію Деркача уважно проаналізувало «Дзеркало тижня». Мотивацію Деркача видання визначило відразу і точно: «Андрію Деркачу, президентові НАЕК« Енергоатом», генеральному директору державного концерну «Укратомпром» не дають спокійно спати лаври «проффесора» Януковича, кандидата економічних наук «надзвичайного» міністра Н. Шуфрича та іже з ними. І вирішив він, що для нормального самовідчуття перебування в списках партії відомих учених-регіоналів, і до того ж перебуваючи (поки ще) при великих фінансових потоках, необхідно використати унікальну можливість поповнити їхні ряди».

«Смішним розділом автореферату для спеціалістів є наукова новизна отриманих нашим героєм результатів. Виявляється, дана робота «є першим самостійним комплексним дослідженням, яке присвячене теоретичним та практичним проблемам контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки». Але найсмішніше в дисертації Деркача, на думку «Дзеркала тижня», це наступне: «Серед особистого внеску автора в наукову новизну відзначаються уточнення понять «ядерна безпека», «радіаційна безпека» і обґрунтування необхідності приведення у відповідність з приписами міжнародно-правових актів понять «ядерна установка», «ядерний матеріал», «ядерна шкода». Інакше кажучи, Андрій Деркач банально собі привласнив лаври впровадження наукової термінології, яка використовувалася задовго до нього.

9. Друг Росії

Крім дисертації Андрій Деркач написав і кілька книг. Серед них – «Україна і Росія: Випробування дружбою». Дружба з Росією – улюблена тема політика. Свого часу він навіть заснував у парламенті депутатське об’єднання «У Європу разом з Росією», секретарем якого, до речі, став відомий українофоб Дмитро Табачник. Деркач навіть пропонував зробити цю фразу девізом української зовнішньої політики, стверджуючи, що євроінтеграція України без Росії неможлива. Цікаво, що однойменний розділ на особистому сайті Деркача зараз видалено.

10. Православний олігарх

Андрій Деркач разом із Вадимом Новинським та Петром Порошенком входить до числа так званих «православних олігархів» – групи великих бізнесменів, які спонсорують УПЦ Московського патріархату і суттєво впливають на внутрішнє життя цієї конфесії, а також дбають про її інтереси в Україні. Точніше, стежать, щоб вона не надто відходила від генеральної лінії, визначеної у Москві. «Цікава деталь: підозріло часто по праву руку від Порошенка у всіх церковних ініціативи чомусь постійно виникає відомий гарант інтересів Московського патріархату в Україні – Андрій Деркач», – зазначає відомий релігіє знавець Катерина Щоткіна.

Про вагу Деркача у середовищі Російської православної церкви свідчить такий промовистий факт: у 2004 році він був єдиним політиком, який брав участь у чаюванні Володимира Путіна у митрополита Володимира, коли президент РФ відвідував Києво-Печерську лавру.

У січні 2009 року Андрій Деркач був одним з небагатьох мирян – делегатів Помісного собору Російської православної церкви, яких допустили до участі у виборах патріарха РПЦ. Тоді, нагадаю, обрали патріарха Кіріла – ідеолога «руского міра».

Деркач активно лобіював обрання одіозного митрополита Онуфрія главою УПЦ МП, з яким його пов’язують давні дружні стосунки. Саме такий предстоятель потрібен і Москві, і Деркачу, який є противником будь-якої автокефалії УПЦ МП і виступає за тіснішу інтеграцію з Москвою.

***

Власне, після усього сказаного виникає лише одне запитання – що така людина досі робить в українському парламенті. Хоч і відповідь на нього теж очевидна.

Сергій Ружинський, Національне бюро розслідувань України

Желание гражданина РФ Константина Григоришина возглавить администрацию президента Украины, о котором заявил в СМИ действующий глава АП Борис Ложкин, было воспринято многими как неудачная шутка. Впрочем, упорное молчание Петра Порошенко, так и не прокомментировавшего эту информацию, наводит на размышления. Чтобы остановить российскую агрессию, которая не прекратилась даже после двух Минских соглашений, Петру Алексеевичу нужен теневой переговорщик с Кремлем. И владелец группы «Энергетический стандарт» вполне подходит на эту роль.

С одной стороны, он давно знаком с украинским президентом, ведь в свое время продал структурам, контролируемым Порошенко, Севастопольский морской завод. До сих пор они совместно владеют зданиями обувной фабрики «Киев», расположенной по соседству с Киево‑Печерской лаврой. С другой  – Григоришин имеет бизнес‑интересы в России, гражданином которой является, а потому может стать послушным исполнителем воли Владимира Путина, желающего расставить на ключевые посты в Украине лояльных к себе людей.

Из ученого в олигархи

Выходец из образованной интеллигентной семьи, выпускник Московского физико‑технического института и кандидат физико‑математических наук, Константин Григоришин мог сделать неплохую научную карьеру. Однако судьба распорядилась иначе, уготовив уроженцу Запорожья путь к большим деньгам. «Я решил идти в бизнес, когда понял, что мне не на что купить ребенку кефир»,  – делился воспоминаниями Григоришин в начале нулевых. Тогда его промышленно‑энергетическая империя, оформившаяся под брендом «Энергетический стандарт», переживала свои лучшие времена.

Бурный рост группы произошел в 1990‑х, когда президентом Украины был Леонид Кучма, а премьер‑министром Павел Лазаренко. В это время премьер активно создавал свою бизнес‑империю, делая ставку на энергетику, металлургию, нефть, газ, сельское хозяйство и другие отрасли. Наибольшую активность тогда проявляла Юлия Тимошенко, курировавшая нефтегазовый сектор империи Лазаренко. А Григоришин формировал его бизнес‑империю в области энергетики и машино­строения. «Суть отношений Лазаренко и Григоришина можно описать так: премьер‑министр определял объекты для покупки и получения контроля над ними, а Григоришин реализовывал эти планы. «Партнеры» создавали офшорные компании, из фондов которых финансировали скупку привлекательных активов»,  – рассказал источник, который был близок в то время к олигарху.

Отставка Лазаренко с поста премьера и последовавшее затем уголовное разбирательство в США привели к его уходу с политической арены в Украине. Лазаренко оказался за решеткой на другом континенте, а на родине остался его бизнес  – без присмотра и политической крыши. Вероятно, экс‑премьер испытывал в то время тяжелое чувство растерянности и беспомощности. А вот Григоришин не растерялся.

Как известно из материалов американского суда, активами Лазаренко в его интересах управлял Петр Кириченко, который и дал обвинительные показания против своего шефа. В это время Кириченко тоже находился на территории США, а активами Павла Ивановича временно управлял Григоришин. Прекрасно понимая, что Лазаренко в Штатах всерьез и надолго, Григоришин предложил выкупить у Кириченко его доли в украинских активах за скромную цену в $14,5 млн.

Позже бывший партнер Григо­ришина Александр Вартанян открыл Кириченко глаза на реальную стоимость его активов. В результате уже в 2013 году Кириченко нанял калифорнийских адвокатов, чтобы те подали иск в Службу судейского арбитража и медиации США против Григоришина на сумму $300 млн.

Решения этого арбитража не обязательны к исполнению, однако они обретают вес, как только попадают в уголовный или хозяйственный суд. Проще говоря, тот, кто выиграл арбитраж, может заранее пить шампанское за победу в любом другом американском суде. Пикантность ситуации в том, что иск подан не против офшорной компании, а против Григоришина, что может повлечь за собой арест его личного имущества в обеспечение иска.

Политические инвестиции

Политические предпочтения Григоришина менялись достаточно часто. Еще в период партнерства с братьями Суркис и СДПУ(о) Григоришин увлекся проектом партии «Яблоко». Однако кроме неприятностей, ничего другого ему дружба с Михаилом Бродским не принесла  – после конфликта Григоришина с Суркисами «Яблоко» было выставлено в глазах президента Кучмы как злостная оппозиция.

Однако параллельно с «Яблоком» Григоришин сделал ставку на Ком­партию Украины, которая оказалась для него более долгосрочным проектом. Сложно сказать, какая идеологическая платформа их объединила, но то, что он долгие годы был спонсором этой политсилы, Григоришин признавал лично.

Сейчас уже не секрет, что КПУ расставляла своих людей во власти в интересах Григоришина. Наиболее яркое тому подтверждение  – Александр Рябченко, который в кресле главы ФГИ готовил продажу «Турбоатома» в интересах гражданина РФ.

Периодически вступая в конфликты с партнерами, Григоришин в то же время всегда умел быстро приспосабливаться к новым историческим реалиям.

Так, после революции 2004 года он сблизился с президентом Виктором Ющенко и поддержал публично идею реприватизации, на которую, по его мнению, существовал «социальный заказ». Потом власть поменялась, и Григоришин выстроил отношения с командой Виктора Януковича. Здесь опять КПУ сыграла свою роль, и Григоришину позволяли работать так, как он привык.

Когда в стране произошла Рево­люция достоинства, Григоришин изменил свои политические взгляды и поддержал протест против Януковича финансово. Был ли это порыв души или попытка легализации себя в новых политических условиях, утверждать сложно.

Очевидно, такие же сомнения были в свое время и у Валентина Наливайченко, возглавлявшего СБУ при президенте Ющенко. В 2008 году он запретил Григоришину въезд на территорию Украины сроком на пять лет, но российский бизнесмен успешно оспорил запрет в суде. По некоторым данным, Наливайченко был в курсе, что Григоришина с РФ связывает не только паспорт с двуглавым орлом.

Золотые трансформаторы

Основные украинские активы российского гражданина сконцентрированы в области энергетики и энергетического машиностроения. В общей сложности Григоришину в РФ и Украине принадлежит свыше 160 компаний, которые за 2014 год реализовали продукции более чем на 45 млрд гривен. И многие из этих миллиардов получены за счет гос­заказов, когда применение админ­ресурса позволяет олигарху увеличить продажи и прибыль его предприятий в разы.

Ярким примером можно считать историю с закупкой НЭК «Укрэнерго» трансформаторов григоришинского ПАО «Запорожтрансформатор». В первой половине 2015‑го НЭК «Укрэнерго» подала на рассмотрение НКРЭКУ проект инвестпрограммы, который предполагал ее финансирование в этом году на уровне 8,3 млрд гривен, 4 млрд из которых планировалось потратить на закупку 37 трансформаторов. Однако ряд нардепов и даже представителей самой НКРЭКУ забили тревогу, так как во всех предыдущих тендерах «Укрэнерго» на закупку трансформаторов с начала 2015‑го принимали участие всего две компании: «Запорожский трансформаторный завод» («ЗТР») и российский «Энергомаш»  – Уралэлектротяжмаш», ценовые предложения которой были выше. «Тендеры НЭК на закупку трансформаторов были выписаны исключительно под одного заведомо известного победителя  – «ЗТР»,  – считает экс‑член НКРЭКУ Андрей Герус.

В СМИ разразился скандал. Эксперты обращали внимание на завышенную стоимость запорожских трансформаторов в сравнении с зарубежными аналогами. Сомнения вызывала и сама необходимость в столь срочном обновлении трансформаторного парка «Укрэнерго» в запланированных объемах. Как выяснилось, на руководящих постах в «Укрэнерго» работали восемь выходцев из структур Григоришина: Александр Коломиец, Антон Мягков, Александр Кравчук, Игорь Винников, Геннадий Чолак, Александр Петухов,  Юрий Касич и Александр Пашкуда.

В результате скандала в июле этого года НКРЭКУ срезала заявку НЭК, утвердив для «Укрэнерго» инвестиционную программу на 2015 год в размере 6,96 млрд гривен, 2 млрд из которых предусмотрены на закупку 22 трансформаторов. А сама «Укрэнерго» была вынуждена пригласить к участию в международном тендере на закупку трансформаторов, объявленном 2 октября, крупнейших зарубежных производителей в лице Siemens, ABB, Alstom, а также южнокорейские Hyundai и Hyosung.

«Инвестиционные программы ГП «НЭК «Укрэнерго», предусматривающие выделение средств на закупку различного рода оборудования,  – это попытка вымыть средства из госбюджета путем применения сомнительных коррупционных схем, по которым сложное оборудование закупается по завышенным ценам, а все предложения по закупке ориентированы или на группу конкретных участников торгов, или на предприятие‑монополист, подконтрольное Григоришину. При этом объемы закупок значительно превышают их реальную годовую потребность в таком оборудовании, однако средства на закупку планируется выплатить авансом и всей суммой»,  – отмечал народный депутат и советник главы МВД Антон Геращенко.

По информации, полученной в Государственной фискальной службе Украины (ГФС), за последние два года налоговики зафиксировали как минимум семь сделок, указывающих на искусственное завышение стоимости оборудования, поставляемого «Укрэнерго» компаниями, связанными с Григоришиным. Практически в каждой из них фигурируют две малоизвестные фирмы бизнесмена, являющиеся взаимными учредителями друг друга: московская «Корпорация производственных и коммерческих предприятий «Союз» и одесская «Представительство ЗАО «Инженерно‑строительная компания «Союз‑Сети».

По данным ГФС фирма «Союз» покупала у того же «Запорожтрансформатора» оборудование, затем перепродавала его «Союз‑Сети» по цене выше, чем у «ЗТР», после чего фирма «Союз‑Сети» продавала продукцию уже «Укрэнерго» по еще более высокой цене. Итоговый рост цены по сделкам «Укрэнерго» 2015 года составил 186%. «Приблизительная сумма завышения цен по этим и другим схемам с участием «Укрэнерго»  – 219 млн гривен, потери госбюджета от неуплаты налогов  – 83 млн гривен, из которых 39 млн  – налог на прибыль и 44 млн  – НДС»,  – констатируют представители ГФС.

В то же время в РФ продукция «ЗТР» продавалась по ценам ниже рыночных. В частности, поставки на российские предприятия «Спецрегионпоставка» и «Энергомаш (Екатеринбург)  – Уралэлектротяжмаш» 10 трансформаторов «ЗТР» состоялись по удельной цене $1800–4400 за мегавольт‑ампер при рыночной цене $18 000. По данным таможни, аналогичное оборудование в Грузию продавалось по $11 000 за мегавольт‑ампер. Специалисты объясняют это намеренным занижением стоимости для оптимизации таможенных платежей. Разница оседала за рубежом, украинский бюджет недополучал налоги.

Сумское дело

По некоторым оценкам, в собственности Григоришина через кипрский офшор «Стремвол Холдингз ЛТД» находится 83,7% Сумского НПО им. Фрунзе. Как утверждают источники на предприятии, Григоришин с момента его захода на СНПО в 2007 году начал реализовывать схемы вывода средств завода в Россию. В результате чего акционеры предприятия  – братья Суркис, экс‑президент завода Владимир Лукьяненко и его сын, а также владелец компании «Смарт‑холдинг» Вадим Новинский  – недосчитывались своих дивидендов.

Как и в случае с «Укрэнерго», схемы вывода средств были незатейливы. Согласно документам, имеющимся в распоряжении, предприятию оказывали «нематериальные» услуги ряд неизвестных российских и офшорных компаний. Эти услуги оплачивались в размере 15% комиссионных от суммы контрактов межу НПО и зарубежными покупателями, в результате чего сумской завод недосчитался около $70 млн.

Была и другая схема, о которой сообщили источники, близкие к руководству НПО им. Фрунзе. С 2010‑го завод начал экспорт продукции для двух российских компаний: «Техноимпорт» и «Спецрегионпоставки». Маржинальный доход завода при поставках оборудования этим двум фирмам по какой‑то причине был на 40% меньше, чем при поставках для других прямых потребителей, например «Газпрома», который в нулевых был одним из основных заказчиков НПО. По данным источника на заводе, секрет успешного для российских предприятий контракта состоял в том, что «Техноимпорт» и «Спецрегионпоставки» также были подконтрольны российскому бизнесмену.

С 2008 по 2013 годы сумское предприятие продало продукции на общую сумму 1,46 млрд евро, сумма выручки в этот период была стабильной  – 200–300 млн евро в год. Однако начиная с 2014‑го объемы продаж НПО катастрофически упали. Так, по результатам прошлого года завод произвел продукции на 1,88 млн гривен, а за первое полугодие 2015‑го  – всего на 880 000. По оценкам участников рынка реальный объем был значительно выше и составил около 30 млн евро. Но и это все равно в семь раз меньше, чем в 2013‑м.

Чем объясняется такое падение? Действительно, война и торговая блокада с обеих сторон сыграли свою роль. Но, как отмечает бывший руководитель сумского завода Владимир Лукьяненко‑старший, с другими странами никакой войны нет. В частности, НПО им. Фрунзе экспортировало продукцию в Беларусь, Иран, Болгарию, Китай, Казахстан, Индию, Азербайджан, Англию, ОАЭ, Швейцарию и пр. Почему сократились поставки в других, кроме России, направлениях?

По мнению Лукьяненко, главная причина падения экспорта  – некачественный менеджмент, нанятый мажоритарным владельцем. «С 2008 по 2013 год сменилось четыре директора предприятия и шесть директоров по продаже. Один хуже другого. Кто‑то был технически безграмотен, кто‑то понятия не имел о наших зарубежных клиентах, кто‑то строил теневые схемы, а кто‑то не выдерживал и увольнялся сам. Нового директора по безопасности я назвал бы директором по рейдерскому захвату. Многих из них отличает лишь преданность Григоришину. В целом завод стоит без загрузки, и даже речи нет о технической модернизации, отсюда и такой результат»,  – уверен Лукьяненко.

Как отмечает бывший руководитель предприятия, его последователи нарушили три главных правила: давать заказчикам адекватную цену, выполнять заказы вовремя и обеспечивать высокое качество. «Нарушение этих правил привело к срыву контрактов с Туркменией и Узбекистаном. Теперь нет заказов и от Азербайджана. От «Газпрома» не было заказов еще до того, как начался конфликт, поскольку наш завод сорвал сроки поставок. Кроме того, Григоришин сократил ассортимент продукции»,  – рассказывает Лукьяненко.

Он также сетует, что новое руководство сделало ставку на газоперекачивающие агрегаты, хотя спрос на них нестабилен. «А самое неправильное в этом решении было то, что в условиях сланцевой революции и появления в Японии технологии добычи метана из газогидратов мы не можем быть вечно обеспеченными такими заказами. Так что о загрузке завода не может быть и речи»,  – считает Лукьяненко.

Выслушивать такие откровения экс‑президента завода на предмет кадровой некомпетентности Григоришина довольно непривычно. В начале 2000‑х ему удалось сформировать в «Энергетическом стандарте» блестящую менеджерскую команду, а сам Григоришин тогда говорил: «Я признателен советской системе образования за то, что она подготовила для меня отличных специалистов».

В 2012 году акции НПО им. Фрун­зе начал скупать Новинский. Спустя некоторое время Лукьяненко про­дал ему свой пакет. Глава «Смарт‑холдинга» намеревался довести свою долю до 40%, а затем и до контрольного пакета в ожидании контракта на модернизацию украинской газотранспортной системы.

Однако управленческая практика, царящая на предприятии, ставила крест на этих планах. И стала основанием для иска Новинского к Григоришину в Лондонском суде  – за нарушение акционерного соглашения.

В ноябре этого года фаза судебного разбирательства была завершена, решение суда ожидается в начале 2016‑го. Процесс был закрытым, а потому точная сумма иска неизвестна. По данным источников, она превышает $300 млн, а сторона Новинского оценивает шансы на победу крайне высоко.

Российский след

Построение большого бизнеса в РФ невозможно без покровительства российских правоохранителей, в частности ФСБ. А львиная доля экспорта «Энергетического стандарта» приходится именно на РФ. В собственности Григоришина есть несколько российских компаний, которые он использует для импорта и вывода денег из Украины.

После аннексии Крыма и оккупации Донбасса часть украинских активов Григоришина оказались на территории, подконтрольной России, в частности Луганское энергетическое объединение и Севастопольская ТЭЦ. Сам Григоришин заявляет, что в Луганске бизнеса у него практически нет, однако нет и данных о том, что он лишился своей собственности, что случилось со многими другими украинскими компаниями.

Возможно, это произошло не без помощи российских властей, с которыми бизнесмен имеет тесные связи. Благодаря этим связям он в свое время даже претендовал на пост главы РАО ЕЭС. Но в Москве, судя по всему, на Григоришина были другие планы. Интерес для Белокаменной представляет перспектива политической карьеры Григоришина в Украине, особенно с учетом его близости с Порошенко. Ведь именно глава АП, в кресло которого он метит, имеет возможность влиять на кадровые решения в украинских верхах, куда Москва мечтает внедрить свои креатуры.

Олег Кильницкий, Национальное бюро расследований Украины

БЮТ давным-давно прослыл фракцией без четко выраженных политических взглядов и без каких-либо препятствий вступления в нее, кого бы то ни было. Единственным препятствием на пути к депутатству от БЮТ стали деньги. У нашего сегодняшнего героя — Игоря Черкасского денег более чем достаточно… Другой вопрос откуда они и не вымазаны ли они кровью? Агитируя за себя и свою команду во время предвыборной гонки, Юлия Тимошенко, очевидно, вполне уверена в своих словах. Однако можно допустить, что проконтролировать лично каждого у нее нет физической возможности. Последствиями этого являются скандалы с мафиозо Фадеевым-«Москвой», «случайно затесавшимся» в партийные ряды, охотником на селян Лозинским и прочими однопартийцами. БЮТ ставит на ключевые посты и денежные потоки своих людей с неприличной репутацией. Вот на Госфинмониторинге – нардеп Игорь Черкасский.

Едва ли такое могло произойти в какой-нибудь цивилизованной стране мира, когда серьезную государственную структуру, которая призвана бороться с отмывом «грязных» денег, возглавляет человек, который всегда профессионально их отмывал. Это то же самое, что на руководство Минфином назначить вора-карманника, а в министерство культуры и духовности – проститутку. На примере Черкасского мы поможем команде БЮТ разобраться, что творится в их собственном хозяйстве.

В мае прошлого года в Киеве задержали со взяткой следователя Подольского РУГУ МВД Дениса Туманова. Задержанный сразу заявил: он гей. Что, собственно, и без того было видно. Следак сразу позвонил своему «партнеру» — высокопоставленному чиновнику ГПУ, который не стал отмазывать друга. Этот курьез так бы и канул в лету, но недавно о «голубом» борце с преступностью вспомнили в связке с именем руководителя Госфинмониторинга Игоря Черкасского. Мы не стали бы об этом вспоминать: ничего не имеем против представителей сексуальных меньшинств, если они не лезут с нами обниматься. И еще если не воруют и не берут взятки. Увы, Черкасский не выдерживает последнее требование. Потому вынуждены уделить ему свое журналистское внимание.

Из биографии Игоря Черкасского мы узнаем, что родился он в Киеве, 28 октября 1970 года. От себя добавим – проживал на улице Карла Либкнехта на Липках. С тех пор он значительно поправил свой квартирный вопрос. Теперь у него нескромная квартира по улице Шелковичной, что на тех же Липках. А еще – более нескромный особняк в элитном, даже по меркам пафосной Кончи Заспы коттеджном городке «Золотые ворота». Стоимость подобного особняка по разным оценкам может составлять 10-12 млн долларов. Этим собственность нашего героя не ограничивается. Злые языки акцентируют особое внимание на его коллекции картин – одной из самых дорогих на просторах Украины, ценность которой по некоторым данным составляет около300 млн. долларов. Все это немного не вяжется с нынешней декларацией нардепа. Чем не повод для жесткого разбора полетов службы партийного контроля БЮТ за чистотой рядов и помыслов однопартийцев?

Если брать за точку отсчета 1990-й год, то на тот момент молодой человек был студентом не установленного учебного заведения. Если верить его Интернет-биографам – военного. А его папа Борис Ильич 02.09.1945 г.р. занимал (как явствует из записи в трудовой книжке) скромную должность разнорабочего в Институте материаловедения. А уже через год – оттуда и вовсе уволился. Видимо перестали платить крошечную зарплату.

При этом семья, состоящая из папы разнорабочего и сына студента, начиная с 1990-го года, активно затоваривалась автомобилями. В 1990-ом году был куплен ВАЗ 2106, потом еще один ВАЗ, в 1992 году — MERCEDES-BENZ 500 (оформленный на папу), потом еще какие-то автомобили. В 1995-ои MERCEDES-BENZ 420 с козырными номерами 77796КВ. В 1997 году сын приобретает FORD Expedition. Еще через год – очередной MERCEDES.

Согласитесь, в голодные 90-е годы далеко не каждый криминальный авторитет мог позволить себе такой автопарк. Машины – новые, стоили десятки тысяч долларов. И это в то время, когда 90% населения не видело доллары в глаза.

Можно выдвигать разные версии: от того, что Черкасский-старший – вышедший из подполья криминальный авторитет, до наличия неких льгот, позволявших ему регистрировать на себя машины беспошлинно. На самом деле истина где-то посредине. Знающие люди говорят, что Борис Ильич был близок к цеховикам (или в соответствии с тогдашней терминологией – был барыгой), имел соответствующие связи, в том числе и в криминальной среде. А как известно, яблоко от яблони….

К сожалению, мы не смогли уточнить детали, поскольку домашний телефон Черкасского-старшего не отвечает, а обнаружить его через его предприятие «Фармед» или «Кредо-Классик», где он состоял в штате, не удалось. Потому остается верить слухам о том, что на заре дикого капитализма молодого Игоря Черкасского наблюдали с целлофановыми кульками денег. Он-де обеспечивал киевскую братву дорогими иномарками, которые перегонялись сюда людьми в военных погонах, а заодно и уворованным с военных складов оружием.

А начинал Черкасский как простой боевик в ОПГ Авдышева. Тогда он был худой и накаченный, самолично выезжал на стрелки. Потом подрос, завел офис в новом здании отеля «Русь». Впрочем, связей с авдышевцами не разрывал. Источники, знавшие окружение Игоря Смешко (военный разведчик, побывавший во главе СБУ, если кто запамятовал), говорят, будто Черкасский работал под Игорем Фадеевым по кличке «Москва». Существует также версия, что он «ходил по Прыщом».

Ясно одно: свою «кристально честную» биографию нынешний борец с преступными капиталами начал, мягко говоря, непрозрачным образом. Поэтому панически боится журналистов, избегает интервью, и нигде не сообщает, что он делал до 1997 года.

В 1997 году, как сообщается в автобиографии, Игорь Борисович как-то вдруг материализовался из эфира, и сразу стал председателем совета директоров страховой компании «Кредо-классик», а еще – членом экспертного совета по страхованию при Кабинете министров Украины. Это был тот период, когда во главе правительства вместо смещенного со скандалом Павла Лазаренко встал Валерий Пустовойтенко.

Во власть Черкасского ввели эсдэки, под которыми на тот момент была компания «Кредо-классик». Чтобы не выдумывать велосипед, проводя собственное исследование этого периода жизни нашего героя, процитируем фрагменты из недавних публикаций в Интернете.

«Черкасского позвали соучредителем в только что созданную страховую компанию «Кредо-Классик». Что в 90-е годы можно было страховать? Предприятия, авиаперелеты, корабельный фрахт, аварийно-опасные объекты, электростанции, ядерные реакторы и… оружие. По первым пунктам клиентов для компании зятя обеспечивал тесть. А вот вторая часть бизнеса, связанная с оружием, целиком лежала на Черкасском, который стал председателем совета директоров «Кредо-Классик».

Здесь же наш герой познакомился с Натальей Ференц, 1973 года рождения, и женился на ней.

Потом была пресловутая ДУСя. Черкасский попал в нее уже с должности заместителя руководителя Главного управления по вопросам судебной реформы, деятельности военных формирований и правоохранительных органов — завотделом контроля по вопросам международного военно-технического сотрудничества Администрации Президента Украины. Это назначение в Администрацию Леонида Кучмы не могло состояться без Виктора Медведчука. «Серый кардинал» к тому времени решил установить личный контроль за оружейным бизнесом в стране. Помогал ему в этом Игорь Смешко, который тогда был под эсдэками, и возглавлял Комитет по вопросам политики военно-технического сотрудничества и экспортного контроля.

С подачи Медведчука в течение двух последних месяцев 2002 года Леонид Кучма подписывает целую серию указов и распоряжений, посвященных реформированию системы оружейной торговли. В конце октября 2002 года родился указ, общая идея которого сводилась к передаче функций по контролю за военно-техническим сотрудничеством Украины с иностранными государствами Администрации Президента. Решением главы державы в одном из управлений Администрации был создан отдел, к сфере ответственности которого отнесли военно-техническое сотрудничество. Руководить отделом, прямо из кресла топ-менеджера «Кредо-Классик», посадили Игоря Черкасского. Глава Администрации Виктор Медведчук получил право влиять на выбор кандидатуры гендиректора госкомпании «Укрспецэкспорт». Но Черкасский не оправдал выписанных ему авансов. По части оружейного бизнеса он оказался полным профаном. В результате Кучма довольно скоро заменил его Виктором Гвоздем. И перевел заместителем Игоря Бакая в Госуправление делами».

Позволим не согласиться с утверждением, будто Черкасский не справился. На самом деле он пришел в Администрацию не столько для игры в команде Медведчука, сколько для спасения одного проекта, старт которого странным образом совпал с загадочной гибелью в ДТП генерального директора “Укрспецэкспорта” Валерия Малеева.

Дело в том, что не отходя от основной бизнес-кассы, Черкасский вошел соучредителем в некое ОАО «МК-Инвест», созданное группой приближенных первого помощника Президента Сергея Левочкина по «Банкирскому дому». В состав учредителей вошли также Сергей Святко, Вячеслав Авраменко, Ростислав Шиллер (преобразовавший «Банкирский дом» в “Укрспецимпэксбанк”), несколько коммерческих структур, в том числе – «Биржевой инвестиционный депозитарий», ООО “Украинская фондовая группа”, ОАО “Ощад-Инвест” и др.

В этот бизнес Черкасский был приглашен именно Шиллером. Что делал этот молодой тучный человек, разрываясь между эсдэками и Левочкиным, писал в те годы сайт «Украина Криминальная» в статье Галины Моисеевой «Жизнь и смерть Валерия Малеева». Позволим себе еще одну цитату.

«6 марта 2002 года в очень странной автомобильной катастрофе погиб генеральный директор “Укрспецэкспорта” Валерий Малев…Если бы 6 марта Малев не погиб, он, скорее всего, возглавил бы новую структуру, объединяющую все три рынка вооружений (новое, старое и создаваемое), плюс банки, плюс российский капитал. Идея создания этого еще не родившегося монстра под условным названием “Национальная акционерная компания (НАК) “Спецэкспорт” имела как сторонников, так и противников. Ярыми противниками были предприятия ВПК (в первую очередь харьковский танковый завод им. Малышева), имевшие внешнеэкономическую лицензию и давно ненавидевшие “Укрспецэкспорт” с его дочерними фирмами. В числе сторонников — давние друзья Малева россияне (у них изначально действует один концерн “Росвооружение”) и отечественный “Укрспецимпэксбанк” (бывший “Банкирский дом”), претендовавший на роль главного банка НАК “Спецэкспорт”… Мы уже говорили, что создание транснациональной компании активно приветствовал “Укрспецимпэксбанк”. Председатель правления “Банкирского дома” Ростислав Шиллер стал народным депутатом и первым заместителем председателя наблюдательного совета “Укрспецимпэксбанка”. Именно он на встрече с послом России Виктором Черномырдиным рассказывал о грандиозных транснациональных планах. По словам зампреда банка Сергея Святко в интервью газете “2000″, сумма начальных проектов “Укрспецимпэкса” с российским капиталом исчислялась 100 млн. грн., что подтверждает серьезность намерений сторон…

Идея Шиллера стать эксклюзивным “оборонбанком” не вызвала восторга у таких гигантов, как “Проминвестбанк”, который традиционно кредитует “малышевцев”, и ПУМБ, у которого были собственные планы на сей счет. В прошлом году “Укрспецимпэксбанк” сколотил небольшой холдинг из “Эксимбанка” и “Ощадного банка” (наблюдательный совет последнего возглавляет члена СДПУ(о) Игорь Плужников, а в состав совета входит Сергей Левочкин. Напомним — сам Ростислав Шиллер также состоит во фракции СДПУ(о). Холдинг начал активно кредитовать предприятия ВПК. В то же время был предпринят довольно странный шаг, возможно первый на пути воплощения идеи НАК: “Укрспецэкспорт” выпустил облигации на сумму 20 млн. грн. Впрочем, “оборонки” так и не стали конкурентом пресловутым “газпромовкам”. Чья-то невидимая, но твердая рука затормозила процесс создания транснационального конгломерата. Некоторые банки, скептически настроенные к “Укрспецимпэксбанку”, и ряд крупных заводов ушли в глухую оппозицию. Во всяком случае так трактуют развитие событий в курилках власти. Там же, между первой и второй сигаретами, успевают рассказать, что Малев собирался в очередной раз пообщаться с Президентом…».

Так вот, опираясь на воспоминания лиц причастных к тому бизнесу, констатируем: есть очень веские основания полагать, что «МК-Инвест» было создано под реализацию этого проекта с «оборонками». Не случайно там оказался и депозитарий, и фондовики. Якобы участвовал в этом и Гинзбург, с которым Черкасский тогда дружил. Но что-то в проекте сразу не пошло…

Мы продолжаем исследовать жизненный путь и трудовую биографию 39-летнего руководителя Госфинмониторинга Украины – структуры, наделенной государством функцией противодействия легализации криминальных капиталов. Мы пытаемся разобраться: почему «щуку бросили в реку», т.е. к борьбе с отмыванием денег приставили крупного специалиста по этому отмыванию. И что из этого вышло…

Когда 6 марта 2002 года в ДТП погиб Валерий Малев, поползли слухи, что авария была не случайной, и Шиллер как-то к этому причастен. Слухи дошли до Кучмы, и уже 16 марта Шиллера сняли с регистрации в одномандатном округе №168 в городе Чортков Тернопольской области. В соответствии с данными Государственной налоговой администрации, он занизил размер взносов в уставные фонды предприятий, учреждений и организаций в размере 355 тыс. 920 грн., не отобразив их в пятом разделе декларации. Прошел еще год-другой и Шиллер исчез из большого бизнеса. Левочкин вскоре по неизвестной причине прервал с ним отношения. Следы несостоявшегося «мега-оружейника» затерялись.

Поскольку проект развалился, Черкасскому нечего было делать на своей должности, и он перешел в Государственное управление делами к Игорю Бакаю. Но, работая там, он все это время был членом комитета по политике военно-технического сотрудничества и экспортного контроля при Президенте Украины. То есть у Бакая он продолжал заниматься оружейной темой. Более того, укрепил свои отношения со Смешко и его командой, которая затем отправится в СБУ работать по экономике.

В частности Черкасский сошелся с генерал-майором Андреем Тарановым, о котором в Интернете можно прочитать следующую информацию: «Последний во время работы в Израиле военнатташе “сдал” израильской разведке украинских разведчиков, работавших в сопредельных с Израилем странах, в том числе в Ливане. Когда разведчики оказались в Израиле, Таранов лично их привез в тамошнюю военную разведку «Аман». Там они были допрошены израильтянами. Если бы, к примеру, сотрудники Хезболлы в том же Ливане узнали об этой встрече, то разведчиков бы немедля ликвидировали. В бытность руководителем департамента экономической безопасности Таранов не стеснялся существенно “улучшать” свое личное благосостояние. Подаренный “Фолькваген Таурас”— только видимая часть этого “надбання”. Руководство НАК “Нефтегаз Украины” до сих пор вспоминает, как приходилось “скидываться” на день рождения Таранова. Говорят, что речь шла о сумме в сто тысяч долларов…».

Когда Таранов стал начальником департамента контрразведывательной защиты экономики СБУ, он быстро подавил все коммерческие структуры, занимавшиеся нелегальными финансовыми операциями. Кроме тех, которые курировал Черкасский.

Специально под отмывание денег создали страховую компанию «София», которую зарегистрировали в соседнем с СБУ здании – на Владимирской, 29 (СБУ – это Владимирская, 33). Соучредителями фирмы выступают Александр Когут и Эдуард Шестак.

Хозяева «конвертов» и других уголовно наказуемых видов бизнеса вынуждены были обращаться именно к этим господам, чтобы решать проблемы с откупом от СБУ. С другой стороны, банкиры и страховщики улаживали свои насущные делишки через «Кредо-классик» и Черкасского. Увы, мы не входили в состав групп проверяющих, однако исходя из существовавших ставок и процентов откупного, можно смело прогнозировать: счет шел на десятки и сотни тысяч, если не более.

При этом Игорь Борисович не расставался со своей бизнес-группой, продолжая менеджировать «Кредо-классик». В этот период он активно занимается строительством коттеджных поселков под Киевом и высоток в Киеве. Его отец входит учредителем или пайщиком в несколько коммерческих структур, которые занимаются строительством под крышей ДУСи.

Говорят, отец жены – Виктор Карпович в то время был доверенным лицом Черкасского в вопросах практической коррупции. Грубо говоря, в то время, когда зять работал заместителем в Госуправлении делами, взятки передавались через тестя. Мы не вели черной бухгалтерии семейного бизнеса Черкасского, однако, нам хорошо известно, что в Администрацию президента ни в какие времена не ходили с суммами менее четырех-пяти нулей.

Бытует версия, что, работая с Бакаем в ДУСе, Черкасский сошелся с Александром Абдуллиным — самым близким и надежным партнером Бакая, который в дальнейшем примкнул к БЮТ, стал видным деятелем в окружении Юлии Тимошенко и продвинул Игоря Борисовича сначала в Киевсовет, потом – в парламент и, наконец, в Госфинуслуг. Возможно, этим можно объяснить и тягу Черкаксского к оружию. Известно, что Бакай и его окружение – большие любители охоты. Восемь «стволов», зарегистрированных на Черкасском, свидетельствуют, что тот перенял у Бакая тягу к убийству братьев наших меньших.

Что же касается нынешнего его взлета в кресло руководителя Госфинмоиторинга, то автор не склонен связывать это назначение с фигурой влиятельного БЮТ-овца Александра Абдуллина. Мы склонны к иному видению профессионально-коррупционного роста своего героя. Все проще: на момент раздела портфелей, Черкасский уже настолько мастерски отладил машину государственного «крышевания» операций по отмыванию денег, что количество лиц, заинтересованных в его назначении, как в Кабмине, так и в СБУ и в бизнесе, исчислялось десятками. Соответственно, суммы взяток составляли миллионы.

Не знаю, пожалели те, кто толкал Черкасского на Госфинмониторинг или нет, но с его приходом «абонплата» за возможность спокойного отмывания денег, неприлично возросла. Он получает ее непосредственно от самых крупных структур, и распределяет взятки между партнерами в спецслужбах, партийными покровителями и своим бизнесом. Те, кто близок к Черкасскому не может сказать ничего определенного: он и его доверенные лица чрезвычайно скрытны и «скромны в быту». Однако, с учетом молодости и резвости главного борца с финансовыми нарушениями, смело предполагают, что проценты «отчислений за спокойный сон» могут достигать десятины. А это с учетом многомиллионных афер в финансовом секторе подводит нас к опять же ежемесячным миллионным суммам, попадающим на счета Черкасского.

Вопреки обещанию не трогать опытных сотрудников, Игорь Борисович очень быстро разделил людей на тех, которые будут полезны в его коррупционно-криминальной деятельности и на всех остальных. Последних, среди которых оказались по-настоящему порядочные и честные работники, довольно жестоко выгнали. Оставшиеся перешли на «подножный корм». Переходим к пошаговому объяснению схемы работы нынешнего Госфинмониторинга.

У Черкасского есть несколько заместителей. Реально всем руководят два заместителя, выходцы из налоговой милиции – Виталий Зубрий и Ярослав Янушевич. Это люди бывшего председателя Сергея Гуржия. Насколько нам известно, в комитете на незаметной должности работает сын Гуржия, которого отец ввел в штат еще во времена своего руководства службой. Гуржий-младший — связующее звено между замами с налогово-милицейским прошлым и прежним руководством.

Валерий Кирсанов – человек СБУ. Он не порвал пуповину связи со Службой, и поэтому с ним все ясно: улаживает вопросы с Владимирской. Станислав Клюшке считается человеком Анатолия Кинаха. Так как Кинах сейчас – никто, то и Клюшке особого влияния не имеет.

Самый главный в структуре ГФМ – Аналитический департамент. В чем собственно заключается работа финансовой разведки? Она получает информацию от коммерческих структур, которые по закону должны направлять отчеты, анализирует ее, выбирает подозрительную и передает в экспертную комиссию, куда, кроме трех представителей Госфинмониторинга входят также люди от МВД, СБУ, ГНАУ и т.п. Здесь перед членами представительного собрания обнародуется информация о структурах и лицах, подозреваемых в нехороших операциях с финансами, после чего решается их судьба: какая именно структура будет работать по тому или иному случаю, согласовываются действия разных ведомств.

Для любой компании попасть на Экспертный совет все равно, что еврею в Освенцим. Выбраться оттуда без больших материальных потерь невозможно априори, поскольку приходится иметь дело уже не с финансовыми разведчиками, а с силовиками. Про аппетиты которых не стоит напоминать.

Поэтому-то Аналитический департамент для всех заинтересованных в спокойной жизни лиц – просто соль земли. Тамошний руководитель Иван Твердохлеб (пардон, за каламбур) быстро почуял, что место хлебное. И через короткое время развернулся не на шутку.

Здесь выполняют два вида работ: «профилактическую» и «на показатели». Объясним на пальцах. Скажем, банк, ломбард, или даже нотариус (список обязанных «стучать» в связи с новыми требованиями FATF сегодня весьма широк) сообщает о подозрительной транзакции. Большая сумма наличными. Или пришли люди, увешанные пулеметными лентами. Я, конечно, утрирую, но не в этом суть.

Твердохлеб и его подчиненные анализируют информацию и решают: передать на экспертный совет как подозрительную или положить под сукно, как не представляющую интереса. И тут крайне важный момент: откуда отдел получает информацию?

Официально – от специальных подразделений по борьбе с отмыванием, созданных в каждом подлежащем мониторингу финучреждении. Чаще всего – это банки. Неофициально – от «агентов» в этих самых банках. Схема такова: «агенты» сообщают, что, мол, появились лохи, которые (то ли для минимизации налогообложения, то ли по другим соображениям) совершают транзакцию, которую можно трактовать как подозрительную. Например, вносят наличными по ордеру или разбивают платеж на части.

При этом банкиры точно знают, что это не «конверты» и не «легализаторы», т.е. не те коммерческие структуры, которые вкладывают средства от какого-то криминального бизнеса в бизнес легальный. Например, зарабатывают на проститутках, а инвестируют – в недвижимость. Именно на этот контингент натаскан Госфинмониторинг.

Но прикол в том, что вся система «конвертов» и «легализаторов» полностью подконтрольна ряду лиц, имеющих, скажем так, политическое влияние. Чужие на этот рынок не забредают. А если по наивности забредают, то совсем не на долго. А вскоре в прессе появятся бодрые рапорты всяческих УБОП-ов и налоговых служб, доблестно раскрывших очередной конвертационный центр. В действительности это лишь удаление с рынка конкурентов тех «конвертов», которые находятся под крышей людей в погонах и прочих финансовых разведчиков. Собственно, работа Черкасского заключается в том, чтобы несколько десятков или даже сотен упомянутых выше коммерческих структур делали свое грязное дело и не были тронуты особо ретивыми сотрудниками.

При этом он проявляет политическое всеядие, позволяя функционировать «конвертам», находящимся как под регионалами, так и под своими, БЮТовцами. За такое понимание представители нелегального бизнеса регулярно скидываются на сытное пропитание своих покровителей, и политическая элита привычно живет с криминальной ренты.

Не удивительно, что жизнь Госфинмониторинга как такового интересует Черкасского мало. Он не горит на работе, где его видят крайне редко. Практически не вмешивается в бумажно-бюрократический процесс, сваливая все на Зубрия и Янушевича. И при этом продолжает заниматься вопросами «Кредо-классик» и других бизнесов своих партнеров – Воронова, Черепа-сына и др. А также посещать разного рода увеселительные заведения, где его подлавливают папарацци.

Твердохлеб же зарабатывает (опять каламбур вышел!) на хлеб себе и своему департаменту опять-таки через агентурную сеть в банках. Как? Да очень просто. Определенному на заклание «лоху» объясняют, что им заинтересовался Госфинмониторинг и чем это чревато. Несчастный начинает уверять, что не торгует оружием и не живет с «лохматого сейфа», а выпускает молоко. Ему привычно отвечают: «Ну, это вы прокурору потом расскажете…». Естественно, бизнесмен интересуется, нельзя ли решить вопрос миром. Немного поломавшись для проформы, ему называют сумму. Часть денег остается агентам, остальное везут Твердохлебу.

Говорят, только по одной Полтавской области, далеко не самой прибыльной по части легализации преступных капиталов, в месяц таким образом собиралось около 300 тыс. гривен. По состоянию на прошлый год и соответственно при курсе гривны к доллару 5:1. Даже если предположить, что вся Украина состоит из таких депрессивных полтавских областей, пересчет дает нам порядка полутора миллионов долларов ежемесячно. Однако, вероятно, одна Донецкая или Днепропетровская область «отчисляет» Черкасскому куда большую сумму. Думаем, не ошибемся, если спрогнозируем до 100 миллионов долларов «поступлений» в год.

Известно, что Твердохлеб подкидывает часть выручки руководству за право продолжать свою подвижническую деятельность по разводу лохов. Таким образом, перепадает Зубрию и Янушевичу. А Черкасский, как мы сказали, получает доляху непосредственно от «межпартийных касс», для этого у него есть доверенные лица в бизнесе.

Правда, некоторые обращаются напрямую, через Вячеслава Плахотишина – завсектором организационно-аналитического обеспечения деятельности председателя. Но это позволено только «своим», как правило, политически близким персонам. И, понятное дело, сам процесс выглядит цивилизованно и политкорректно: в кабинет на улицу Белорусскую, где расположено здание Госфинмониторинга, никто не носит целлофановые пакеты с наличкой, с которых Черкасский начинался как выдающийся хозяйственный деятель эпохи Кравчука-Кучмы-Ющенко.

Как человек экономически грамотный, он «берет» не борзыми щенками, а инвестициями и паевым участием на подставных лиц. А значит не удивительно, что даже во время кризиса объекты, которые строят фирмы, ориентированные на Черкасского-старшего, не имеют проблем с финансированием. Хотя такую похвальную аккуратность Черкасский начал проявлять недавно. А потому при желании его можно «схватить за яйца» по некоторым очень непрозрачным сделкам с ценными бумагами, легкомысленно оформленным им на свое имя. Но это так, к слову.

Констатируем: у Черкасского сегодня все в шоколаде, не взирая на кризис и грядущие выборы. Зато проблемы имеет Украина. Уже сейчас FATF и американцы высказывают недовольство работой нашей финансовой разведки. Они знают, что Черкасский «херит» информацию о транзакциях с преступными деньгами, а его подчиненные «щипают» совершенно не имеющих отношения к криминалу предпринимателей «для галочки». Западу это не нравится.

После соответствующих тычков из-за границы, Президент Украины Виктор Ющенко написал письмо премьер-министру Юлии Тимошенко о необходимости предпринять эффективные шаги для обеспечения плодотворной работы Государственного комитета финансового мониторинга.

В письме глава государства отмечает: «…Как подтверждают данные проверок Генеральной прокуратуры, проведенных с привлечением других правоохранительных органов, в последнее время увеличились объемы теневых финансовых сделок в национальной экономике. Речь идет о том, что участились случаи получения многомиллиардных сумм вследствие махинаций в ходе экспортных операций; контрабанды товаров, которые в дальнейшем легализируются через разнообразные финансовые схемы».

«По сообщению Генпрокуратуры, — продолжает Президент, — активизации преступности в финансовой сфере способствует, в частности, ненадлежащее выполнение Госкомитетом финансового мониторинга возложенных на него функций. Речь идет об отсутствии четкой методики анализа финансовых операций; слабом взаимодействии Госкомитета с правоохранительными органами — оно фактически ограничивается рассылкой в их адрес растиражированных материалов об осуществленных в предыдущие годы финансовых операциях; ненадлежащей отработке информации государственных органов о сомнительной деятельности хозяйствующих субъектов (в качестве примера — непроведение финансового мониторинга по ряду обращений Государственной комиссии по регулированию рынков финансовых услуг и НБУ)».

«Для предотвращения и противодействия легализации (отмыванию) доходов, полученных преступным путем, прошу немедленно принять действенные меры для обеспечения эффективной работы Государственного комитета финансового мониторинга Украины и о результатах проинформировать…».

Кроме того, аналогичные письма с более подробными претензиями к работе Черкасского, разосланы почти по всем министерствам и ведомствам, работающим в связке с Госфинмониторингом. За проверкой Генпрокуратуры последовало специальное расследование силами СБУ, которое, видимо, также не даст результатов, ввиду описанной выше спайки нашего героя и спецслужб.