Громадський протест у Києві проти спроби анексії Тузли в 2003 році. Вадим Гладчук, нині редактор інтернет-видання sprotiv.org палить російські прапори біля Верховної Ради України / Фото ЕРА An Ukrainian man Vadym Gladchuk sets fire to a Russian flag during a protest in front of the Ukrainian Parliament in Kiev, Wednesday, 22 October 2003 against Russia's construction of a dam near the Ukrainian island of Tuzla. Russian construction of a dam across the Kerch Strait near Ukraine's Crimean peninsula has sparked a war of words for the Ukrainian people. Russian workers in September began intensive construction of a gravel and earth dam in the narrow Kerch strait, at the junction of the Azov and Black Seas. The dam currently is some 400 meters short of waters claimed by Ukraine as territorial waters. EPA/SERGEY DOLZHENKO

15 років тому, 29 вересня 2003 року, Росія розпочала активну фазу будівництва дамби до українського острова Тузла. За лічені дні ця подія переросла в найбільшу кризу російсько-українських відносин на той момент.

«Конфлікт з приводу приналежності острова Тузла в Керченській протоці став пробною війною з боку Росії», — заявив у 2015 році економіст Андрій Ілларіонов, екс-радник російського президента Володимира Путіна, представляючи в Атлантичній раді США свою доповідь про багаторічну підготовку Москви до анексії Криму.

Сьогодні на острові Тузла стоять опори Керченського моста, побудованого Росією і відкритого в травні 2018 року. Однак 15 років тому Україні вдалося відстояти свою територію. Як це було.

Чим була Тузла на момент конфлікту

Острів Тузла увійшов до складу України разом із Кримом в 1954 році за рішенням президії Верховної ради СРСР. Сам острів з'явився в 1925 році: сильний шторм розмив косу на Таманському півострові РФ, у результаті чого утворився окремий невеликий шматочок суші довжиною близько 6,5 км і шириною 500 м. У 1941 році цей новостворений острів був переданий до складу Кримської АРСР і пізніше разом з нею став частиною України.

До того, як восени 2003 року Тузла стала об'єктом територіальних претензій Росії, острів ніколи не фігурував у великій політиці. 15 років тому там проживало близько 30 сімей, переважно це були рибалки — такі дані озвучив Сергій Куніцин, голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, на засіданні українського парламенту 22 жовтня 2003-го.

Особливість ситуації полягала також у тому, що від Криму (територія України) Тузлу відділяє судноплавний канал, а від Таманського півострова (територія РФ) — мілководний, який підходить лише для проходу невеликих риболовецьких човнів.

До яких дій вдалася Росія

З 20-х чисел вересня 2003 року РФ без попередження розпочала підготовчі роботи до спорудження насипної дамби, яка мала з'єднати Таманський півострів із Тузлою, тобто фактично зробити український острів частиною материкової Росії.

Активна фаза будівництва почалася 29 вересня і тривала аж до врегулювання конфлікту 23 жовтня. Роботи вели надшвидкими темпами. За даними ВМС України, за добу з російської сторони розвантажували до 700 вантажівок з необхідними матеріалами, будівельники працювали в три зміни. Щодоби споруджували близько 150 м дамби.

Крім того, з початком будівництва дамби Росія активізувала свою військову активність у регіоні. У територіальні води України, поблизу Керчі, входили бойові кораблі Новоросійської військово-морської бази, а російські морські піхотинці та десантники почали навчання з бойовою стрільбою на Таманському півострові.

Як Москва аргументувала будівництво дамби

Одночасно в інформаційному полі Росії поширювалося твердження, що Тузла є споконвічною частиною російської території, а тому її повернення є законним і обгрунтованим.

На противагу документам, підписаним у 1940-50-ті роки, Москва відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса і що Україні була передана лише континентальна частина Криму.

«Це косичка, дійсно, коса, стрічка піску, [...] яка йде далеко в море, ось і все. Просто зараз вона відновлюється, її з'єднання з Таманським півостровом. Робота йде, піднімається її рівень над рівнем моря, це абсолютно законного роду вид робіт», — заявляв у жовтні 2003 року в ефірі Ехо Москви Дмитро Рогозін, на той момент голова комітету Держдуми з міжнародних справ.

Росія також вимагала спільного використання Азово-Керченської акваторії і погоджувалася встановити кордон з Україною лише по дну, але не по воді.

У той же час українська сторона виступала категорично проти позиції Росії. Київ наполягав на тому, що згідно з чинними договорами та міжнародним правом держкордон проходить між Тузлою і Таманським півостровом РФ. Таким чином, Тузла беззастережно була частиною української території — як і судноплавна частина Керченської протоки між Кримом і Тузлою.

Як відреагував Київ

Безпрецедентні дії Росії викликали однозначну негативну реакцію навіть у роз'єднаному на той момент українському політичному середовищі (події відбувалися за рік до президентських виборів 2004 року і Помаранчевої революції). Будівництво дамби до Тузли було розцінено як пряма загроза територіальній цілісності України.

«Тузла сьогодні — це не просто провокація, це попередження Європі. І це вимога усвідомлення громадянами України необхідності пробудження самосвідомості», — заявляв тоді Борис Тарасюк, голова парламентського комітету з питань євроінтеграції.

Українська сторона направила ноту протесту в МЗС Росії і стягнула до Тузли додаткові сили. На острові розмістили посилений контингент прикордонників, переобладнали прикордонний пост і почали термінове спорудження прикордонної застави.

До місця конфлікту привели кораблі і катери українських військово-морських сил.

«Керченський полк Національної гвардії [...] розгорнув свої реактивні установки на бойових позиціях», — нагадує про події 15-річної давності ВМС України. Українські військові були готові відкрити вогонь у разі порушення держкордону.

Чим завершився конфлікт

Леонід Кучма, президент України на той момент, перервав свій візит до Латинської Америки і терміново повернувся в Україну, щоб знайти рішення конфлікту. Крім того, він демонстративно проконтролював спорудження українського прикордонного поста на Тузлі і оглянув у бінокль будівництво російської дамби. Голова МЗС України Костянтин Грищенко намагався врегулювати конфлікт у ході переговорів в Москві 6 жовтня.

22 жовтня, коли російським будівельникам залишалося близько 100 м до українського кордону, Верховна Рада провела спеціальне засідання щодо кризи навколо Тузли. Виступаючи на цьому засіданні, кримський прем'єр Куніцин визнав ситуацію критичною і назвав її «моментом істини» у відносинах із Москвою.

"Хочу вам сказати, що до іспиту на зрілість російсько-українських відносин на дану хвилину залишилося трохи більше 100 метрів. [...] Як повинні діяти завтра українські прикордонники — пацани, які там стоять, якщо станеться перетин державного кордону? [...] Ми на порозі моменту істини. Завтра дамба буде на російсько-українському кордоні, і ми всі повинні віддавати собі звіт, що треба приймати рішення ", — звернувся він до депутатів.

Наступного дня, 23 жовтня 2003 року, Кучма провів прямі переговори з Путіним, після чого будівництво дамби було зупинено. Про остаточне припинення будівництва в листопаді домовилися прем'єр-міністри України і Росії.

Однак незважаючи численні двосторонні консультації, які пройшли в наступні роки, Москва так і не визнала вирішеним питання про держкордон і розподіл акваторії Керченської протоки.

Анексія Тузли у 2018 році

У квітні 2018 року так званий уряд анексованого Росією Криму прийняв рішення передати у власність РФ земельну ділянку на острові Тузла площею понад 6,5 тис. кв м.

У відповідь українське Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб засудило цей крок і закликало міжнародне співтовариство не визнавати факт передачі Росії частини острова Тузла.

Екс-міністр закордонних справ Костянтин Грищенко в коментарі Радіо НВ заявив, що Тузла залишається українською, а подібні дії так званої ради міністрів Криму не матимуть жодних правових наслідків з міжнародної точки зору.

«Після анексії Криму ситуація по острову Тузла залишається у принципі такою ж, як і з Кримом — незаконна анексія. Все!» — резюмував Грищенко, який брав участь у врегулюванні ситуації навколо Тузли в 2003 році.

Інна Семенова, Національне бюро розслідувань України

Впливове американське видання The National Interest вважає, що найбільшою міжнародною проблемою США може стати відкритий конфлікт на території України. Про це повідомляє sprotiv.org.

З усіх можливих варіантів, які можуть змусити нового президента США Дональда Трампа робити вибір між неприємними альтернативами, масштабне вторгнення Росії на Україну може виявитися найскладнішим. Скоріше за все, у разі відкритого конфлікту між Росією та Україною США відійде у бік.

«Під час передвиборної кампанії і після неї Трамп щосили прагне показати, що він не має наміру сваритися з Росією загалом і з Володимиром Путіним зокрема. Він жодного разу не критикував Путіна за вторгнення і анексію Криму. Він також нічого не говорив з приводу російського нападу на Україну. Він подає сигнали про те, що може почати співпрацю з Путіним з метою врегулювання існуючих між Америкою і Росією розбіжностей у Сирії. Крім того, на відміну від Барака Обами він жодного разу не виступив за усунення від влади Башара Асада і його режиму, жодного разу не висловив стурбованість з приводу будівництва нових російських авіабаз у Сирії», – пише видання.

Таким чином, Путін може зробити висновок, що з дружньо налаштованим президентом у Білому домі він може посилити свій контроль на сході України і тим самим залякати уряд у Києві. У такому разі адміністрація Трампа зіткнеться із серйозною дилемою. З одного боку, Україна не є натівською союзницею і справжнім партнером Америки в будь-якому сенсі цього слова. Буде перебільшенням сказати, що виживання України як цілісної і незалежної держави належить до життєво важливих інтересів США. А оскільки будь-яка рішуча і серйозна відповідь Америки на дії Москви поставить хрест на перспективах укладення угоди з Путіним щодо Сирії, та й, власне, з будь-якого іншого питання, у Америки виникне дуже сильне спонукання відійти в бік і не втручатися в протистояння, що виникло на пострадянському просторі.

Зазначимо, що прихильники такої позиції можуть вказати на рішення Дуайта Ейзенхауера, який вирішив не реагувати, коли радянська влада в 1956 році придушила повстання в Угорщині, або на аналогічне рішення Ліндона Джонсона в 1968 році, коли війська Варшавського пакту вторглися в Чехословаччину.

Також видання The National Interest допускає інший сценарій розвитку подій – у разі, якщо Трамп злякається прояву слабкості зі свого боку.

«До складу Північноатлантичного альянсу входять багато країн Центральної та Східної Європи, включаючи Угорщину і Чехію, вони будуть надзвичайно налякані російським вторгненням. Союзники США по НАТО зажадають термінових і рішучих американських дій, найімовірніше, у вигляді повітряного мосту з метою поставки оборонної, а потім і наступальної зброї для потреб багатостраждальної української армії. У конгресі активно лунають голоси демократів і республіканців, що вимагатимуть почати масштабні поставки зброї для Києва. На додаток до цього засобу масової інформації почнуть нові шалені атаки на Трампа як всередині країни, так і в усьому світі; а якщо він вагатиметься, не наважуючись на практичні дії, і обмежиться заявами із засудженням Москви, його звинуватять у слабкості і пасивності, як і Барака Обаму», – резюмує The National Interest.

Українську компанію «Оболонь» викрили в тому, що вона виробляє свої товари в окупованому Криму, позначаючи його на етикетках як частину Росії.

Про це написав блогер Олександр Чернов на своїй сторінці в Facebook, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

Він опублікував фотографію з пляшкою напою «Живчик», купленою в окупованому Донецьку.

На етикетці вказаний виробник напою: компанія «Оболонь», Київ. При цьому наголошується, що продукт вироблений в Севастополі, який вказаний як Росія.

«Морок в мізках або ліцензії? Або „просто бізнес“ під час „гібридної війни“!?» — з обуренням запитує блогер.

«Написав їм на фірму про це. Чекаю відповіді. Цікаво, яку ці с**и дадуть відповідь», — пише користувач Facebook Денис Решетняк.

Президент (на громадських засадах) АТ «Оболонь» Олександр Слободян.

При окупації Криму РФ за сприяння в.о. президента України Олександра Турчинова захопила державне майно загальною вартістю близько 2 млрд грн.

Вихованець академії КДБ, партнер кримінальних авторитетів, лобіст Москви — що така одіозна людина робить в українському парламенті?

Народний депутат від «Волі народу» Андрій Деркач вніс до закону «Про державний бюджет на 2016 рік» поправку, яка ставить під загрозу скасування віз для українців – про відтермінування системи електронного декларування до 2017 року. Запровадження такої системи є однією з умов отримання Україною безвізового режиму з Європейським Союзом.

Національне бюро розслідувань України нагадує про те, ким насправді є народний депутат України Андрій Деркач.

1. Чекіст у третьому поколінні

Дід Андрія Деркача служив у НКВС і був «репресований» у сталінські часи – при черговій зміні керівництва. Батько Андрія Деркача також вихованець системи КДБ. У 1973 році закінчив вищі курси КДБ СРСР. Леонід Деркач – фігурант «касетного скандалу», на плівках Мельниченка зафіксовані його розмови з Леонідом Кучмою, зокрема, про журналіста Георгія Гонгадзе.

Деркач-молодший пішов по стопах своїх батька і діда. У 1989 році закінчив Харківське вище воєнне командно-інженерне училище ракетних військ, з 1990 по 1993 рік навчався у вищій школі КДБ імені Дзержинського у Москві (зараз – Академія ФСБ Росії). Потім нетривалий час попрацював в СБУ Дніпропетровської області і швидко пішов у політику. Однак, судячи з подальшої кар’єри назавжди залишився в системі КДБ-ФСБ.

2. «Похресник» Кучми

Тривалий час Деркач-молодший працював в апараті Кучми

Політична та бізнес кар’єра Андрія Деркача не була б настільки успішною, якби не підтримка «сім’ї». І мова не лише про впливового тата. Ще в часи, коли Деркач-старший працював на «Південмаші» начальником «першого відділу» (фактично – відділ КДБ на підприємстві), він потоваришував з Леонідом Кучмою, який також працював на головному ракетобудівному підприємстві СРСР. Вони навіть породичалися – дружини Кучми і Леоніда Деркача є сестрами. Ставши президентом, Кучма призначив свого друга головою СБУ. Як згадував Андрій Деркач, він «ріс у сім’ї Кучми, сидів у нього на колінях».

Андрій Деркач – сват Володимира Литвина: донька першого Тетяна одружена з сином екс-спікера ВР Іваном. Весілля Деркачі і Литвини відгуляли якраз у розпал силового протистояння на Майдані — за кількасот метрів від епіцентру революції.

3. Представник «хрещеного батька» російської мафії Семена Могилевича

Наприкінці 90-х Андрія Деркача називали неформальним представником в Україні боса російської мафії Семена Могилевича, який у свою чергу тісно пов'язаний із російським ФСБ та особисто Володимиром Путіним. І це зайвий раз доводить, що для російських «чекістів» батько і син Деркачі – свої люди.

Могилевич – мафіозі світового масштабу, один з «хрещених батьків» російської організованої злочинності, чиї інтереси простяглися від Росії та України до США. Він – один з найбільш розшукуваних американським ФБР злочинців, організатор корупційної схеми поставок газу в Україну. Злочинна організація Могилевича також займалася контрабандою зброї та ядерних матеріалів, алкоголю, сигарет, торгівлею наркотиками, «кришуванням» проституції та відмиванням коштів від злочинної діяльності.

На плівках Мельниченка зафіксована розмова Кучми та Деркача про Могилевича, яка свідчить, що голова СБУ щонайменше двічі зустрічався з мафіозі у Києві, а «дон Семен» отримував через нього певні прохання від Кучми.

У інтерв’ю «Дзеркалу тижня» у 1999 році Леонід Деркач заперечував, що знайомий з Могилевичем і заявив, що «немає жодного епізоду на території України, де б ця людина або його соратники порушували закон». На що отримав жорстку відповідь представника американського ФБР: «Могилевич є одним з «хрещених батьків» російського організованого злочинного світу. Порівняння главою СБУ в публічному інтерв’ю відомого всім правоохоронним органам Заходу одного з найнебезпечніших кримінальних лідерів Могилевича з Фордом, одним із засновників автомобілебудівної індустрії США, було сприйнято в США особливо болісно і викликало сумніви щодо серйозності намірів СБУ активно виконувати рішення політичного керівництва України щодо боротьби з організованою злочинністю».

У 1999 році Андрій Деркач нібито допоміг Могилевичу та «алюмінієвому королю» Росії Михайлові Черному, також тісно пов’язаному з російським криміналітетом, отримати контроль над Миколаївським глиноземним заводом – одним з найбільших в Європі підприємств кольорової металургії.

4. Торговець зброєю

За інформацією ЗМІ, Андрій  Деркач на початку 2000-х спробував стати «збройним бароном», зайнявшись нелегальним продажем зброї у «гарячі точки». Масштаби були настільки серйозними, що у 2001 році керівники військової розвідки України з подачі давнього ворога Деркачів Євгена Марчука звернулися до президента Кучми з доповідною, в якій йшлося про те, що  причетність родини Деркачів до незаконної поставки озброєнь в ряд азіатських і африканських країн загрожує національній безпеці України.

Крім того, «Україна кримінальна» опублікувала коментар кримінального авторитета Леоніда Вульфа, який перебував у ізраїльській в’язниці, щодо готовності  свідчити про причетність Деркачів та Вадима Рабиновича (нині – один з лідерів Опозиційного блоку) до незаконних поставок зброї в «гарячі точки» – від Балкан до Іраку. За словами Вульфа, «є інформація про те, що вони поставляли стрілецьке озброєння і важке озброєння руху «Талібан» і «Аль-Каїді». Остання, до речі, отримувала зброю і від Семена Могилевича.

5. Атомний король

В 2000-х Андрій Деркач, на той час президент «Енергоатому», спробував реалізувати амбітний проект – узяти під контроль усю «атомку» України. 29 грудня 2006 року за рішення уряду Януковича було створено Державний концерн «Укратомпром», до складу якого увійшли заводи енергомашинобудування та інститути, що проектують блоки АЕС. Очолив новостворений концерн, звісно, сам Андрій Деркач. За словами президента Віктора Ющенка, схема Деркача передбачала, що в подальшому стратегічні підприємства, які увійшли до складу концерну мали бути приватизовані – всупереч законам, які забороняли продаж стратегічних підприємств.

У грудні 2007-го прем’єр Юлія Тимошенко скасувала постанову про створення «Укратомпрому». У червні 2008-го керівництво уряду звинуватило Деркача у тому, що на посту керівника «Енергоатому» він скоїв фінансові зловживання на суму 3,6 млрд. грн.

6. Політичний хамелеон

«Помаранчевий» Андрій Деркач після перемоги Ющенка

Деркач – депутат ВР останніх шести скликань. І кожного разу набирав іншого політичного окрасу. В його партійному портфоліо – блок «За єдину Україну»,  партії «Трудова Україна», Соціалістична партія, партія «Справедливість» і, звісно, Партія регіонів, яку він двічі представляв у ВР.

16 січня 2014 року голосував за так звані «диктаторські закони», ставленики Деркача на Сумщині возили «тітушок» у Київ на боротьбу з Майданом. А вже через кілька місяців Деркач активно підтримував на виборах Петра Порошенка. Зараз перебуває у групі «Воля народу», яку сформував із депутатів-бізнесменів покійний волинський олігарх Ігор Єремеєв.

7. Господар Сумщини

У ході місцевих виборів 2015 року уся країна спостерігала, як нащадок роду Терещенків Мішель вів нерівну боротьбу за пост мера Глухова проти ставленика Андрія Деркача. Проти Терещенка брутально застосовували адмінресурс, провокації, але попри все він зумів перемогти увесь ресурс «смотрящого» за Сумщиною.

У Деркача-молодшого теплі стосунки з Петром Порошенко

«Деркач був прокучмівський, потім проющенківський, потім проянуковичівський. Зараз він говорить, що він пропорошенковский. У будь-якому випадку він вважає, що Сумщина – його королівство. І ми робили кампанію проти системи Деркача, який зараз контролює все-все на Сумщині. Губернатор (Микола Клочко – НБРУ) – це людина Деркача, прокурор – людина Деркача, міліціонери – люди Деркача, ректор університету (Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка» – НБРУ) – людина Деркача, головний лікар – людина Деркача. На Сумщині школа-інтернат не може поміняти жінку, яка прибирає кімнати, без дозволу Деркача», – заявляв Мішель Терещенко.

Деркач справді дуже агресивно реагує на спроби зазіхнути на його королівство. У 2012 році міліція затримала на 72 години кандидата від ВО «Свобода» Артема Семеніхіна, який балотувався в одному окрузі з Деркачем. Його примушували написати зізнання та явку з повинною у справі про шахрайство, пригрозивши, що заарештують його дружину, а дитину віддадуть у дитячий будинок. За словами Семеніхіна, присутній на допиті начальник районного відділу відверто заявив, що «це справа політична, з метою залякати і скомпрометувати українських націоналістів». Тоді ж невідомий молодик навідався до батьків «свободівця», заявивши, що їм разом з сином потрібно в ноги кланятися і просити пробачення в Андрія Деркача, якщо не хочуть «отримати рештки тіла свого сина». Невідомий наголосив, що Деркач має безмежний вплив як у органах влади, так і в кримінальному середовищі.

У 2015 році 33-річний Артем Семеніхін впевнено переміг на виборах мера Конотопа. Схоже, Сумщина добряче втомилася від свого «короля»…

8. Липовий кандидат наук

Андрій Деркач гордиться наявністю шести (!) дипломів – п’ять з яких після навчання у Академії КДБ, мабуть. А також статусом кандидата юридичних наук. Свого часу дисертацію Деркача уважно проаналізувало «Дзеркало тижня». Мотивацію Деркача видання визначило відразу і точно: «Андрію Деркачу, президентові НАЕК« Енергоатом», генеральному директору державного концерну «Укратомпром» не дають спокійно спати лаври «проффесора» Януковича, кандидата економічних наук «надзвичайного» міністра Н. Шуфрича та іже з ними. І вирішив він, що для нормального самовідчуття перебування в списках партії відомих учених-регіоналів, і до того ж перебуваючи (поки ще) при великих фінансових потоках, необхідно використати унікальну можливість поповнити їхні ряди».

«Смішним розділом автореферату для спеціалістів є наукова новизна отриманих нашим героєм результатів. Виявляється, дана робота «є першим самостійним комплексним дослідженням, яке присвячене теоретичним та практичним проблемам контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки». Але найсмішніше в дисертації Деркача, на думку «Дзеркала тижня», це наступне: «Серед особистого внеску автора в наукову новизну відзначаються уточнення понять «ядерна безпека», «радіаційна безпека» і обґрунтування необхідності приведення у відповідність з приписами міжнародно-правових актів понять «ядерна установка», «ядерний матеріал», «ядерна шкода». Інакше кажучи, Андрій Деркач банально собі привласнив лаври впровадження наукової термінології, яка використовувалася задовго до нього.

9. Друг Росії

Крім дисертації Андрій Деркач написав і кілька книг. Серед них – «Україна і Росія: Випробування дружбою». Дружба з Росією – улюблена тема політика. Свого часу він навіть заснував у парламенті депутатське об’єднання «У Європу разом з Росією», секретарем якого, до речі, став відомий українофоб Дмитро Табачник. Деркач навіть пропонував зробити цю фразу девізом української зовнішньої політики, стверджуючи, що євроінтеграція України без Росії неможлива. Цікаво, що однойменний розділ на особистому сайті Деркача зараз видалено.

10. Православний олігарх

Андрій Деркач разом із Вадимом Новинським та Петром Порошенком входить до числа так званих «православних олігархів» – групи великих бізнесменів, які спонсорують УПЦ Московського патріархату і суттєво впливають на внутрішнє життя цієї конфесії, а також дбають про її інтереси в Україні. Точніше, стежать, щоб вона не надто відходила від генеральної лінії, визначеної у Москві. «Цікава деталь: підозріло часто по праву руку від Порошенка у всіх церковних ініціативи чомусь постійно виникає відомий гарант інтересів Московського патріархату в Україні – Андрій Деркач», – зазначає відомий релігіє знавець Катерина Щоткіна.

Про вагу Деркача у середовищі Російської православної церкви свідчить такий промовистий факт: у 2004 році він був єдиним політиком, який брав участь у чаюванні Володимира Путіна у митрополита Володимира, коли президент РФ відвідував Києво-Печерську лавру.

У січні 2009 року Андрій Деркач був одним з небагатьох мирян – делегатів Помісного собору Російської православної церкви, яких допустили до участі у виборах патріарха РПЦ. Тоді, нагадаю, обрали патріарха Кіріла – ідеолога «руского міра».

Деркач активно лобіював обрання одіозного митрополита Онуфрія главою УПЦ МП, з яким його пов’язують давні дружні стосунки. Саме такий предстоятель потрібен і Москві, і Деркачу, який є противником будь-якої автокефалії УПЦ МП і виступає за тіснішу інтеграцію з Москвою.

***

Власне, після усього сказаного виникає лише одне запитання – що така людина досі робить в українському парламенті. Хоч і відповідь на нього теж очевидна.

Сергій Ружинський, Національне бюро розслідувань України