Відкритий лист Юрія Шеляженка до Ігоря Лубченка
Юрій Шеляженко, 18.04.2008

Голові Національної спілки журналістів України
Ігорю Лубченко
Від Юрія Шеляженко,
незалежного журналіста,
члена Незалежної медіа-профспілки України
01042, Київ, Тверський тупик 9, кв. 82
(097) 317-93-26, (044) 529-04-35.

Відкритий лист

Звертаюся до Вас, бо поділяю стурбованість багатьох більш поважних, авторитетних колег і Вашу стурбованість тим, що зараз свобода слова в Україні ледве дихає, приперта до стінки свавіллям і спокусливими пропозиціями власників ЗМІ та представників влади.

Я молодий журналіст без профільної освіти. Кілька років тому зробив перші кроки в нашій професії, самостійно випускаючи газету Механіко-математичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, потім газету свого будинку і своєї вулиці – «Привіт, Тверський тупик!». Мені було дуже приємно, коли я дізнався, що ці перші кроки були помічені та оцінені у Вашій доповіді «45-річчя: спілка в контексті часу» на пленумі правління НСЖУ 23 квітня 2004 року. Ви сказали: «І невтямки редактору, що газета і повинна бути такою, бо вона для людей, а не для влади. Цього редактора міг би повчити студент механіко-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Шеляженко, який випускає комп'ютерну стіннівку для мешканців будинку, у якому живе. Ось кредо Юрія: писати здебільшого про дві речі — про те, що цікаво читачеві і про те, що небайдуже самому».

На жаль, багатьом людям, які називають себе журналістами, досі невтямки, що наша професія має служити людям, громадянам, суспільству, а не владі та великим грошам. Скажу чесно: коли я відійшов від захоплення самвидавом і почав співпрацювати зі справжніми ЗМІ, як друкованими, так і онлайновими – виявилося, що вони найчастіше не слугують інтересам людей, а розміщують рекламу за гроші під виглядом редакційних матеріалів. Редактори поважних ЗМІ з великою аудиторією, не кажучи вже про інших редакторів, пропонували мені відпрацьовувати політичні та рекламні замовлення за гонорар в конвертах. І зрозумійте мене правильно: якщо б я не погоджувався на це, то не зміг би стати частиною журналістської спільноти. Тому доводилося і доводиться погоджуватись, бо так роблять дуже багато колег.

Бо ми ще не навчилися бути незалежними, заробляти гроші служінням інтересам суспільства, а не відпрацьовуванням замовлень. І тільки у вільний від відпрацювання замовлень час ми користуємося доступом до створених нашими руками каналів заангажованої подачі інформації, плодами відносної свободи слова, готуючи і публікуючи ніким не замовлені та не санкціоновані статті. Особисто я опублікував сотні матеріалів, але чесно, не червоніючи, записати в свій актив можу лише два-три десятки. І це матеріали, написані на власному досвіді. На есклюзивних фактах, а не на пустих роздумах. Бо коли я хочу чесно написати про якусь, скажімо, політичну силу чи фінансово-промисловий клан, я не сідаю одразу за комп'ютер з готовим присудом в голові і не починаю переповідати всі ті міфи і забобони, які розтиражували їх конкуренти. Я сідаю за комп'ютер тільки тоді, коли мені вдалося щось дізнатись і зафіксувати, коли я маю документи і докази, і я пишу про факти та цитую оціночні судження людей, безпосередньо прив'язані до події, а не до якогось піарівського плану її висвітлення. Це – коли пишу чесну статтю. Але гонорарів за чесні статті я отримав в тисячу разів менше, ніж гонорарів за відверту «заказуху».

Одного разу на круглому столі я сказав, що хочу бути журналістом, а не піарником. У відповідь хтось з учасників обурено заявив, що нема ніякої різниці: у ВУЗах вчать журналістиці та зв'язкам з громадськістю одночасно. Мені розповідали, що за радянських часів був такий предмет: «Техніка засобів масової інформації (пропаганди)». І оце от ЗМІ (П) писалося злитно, начебто інформація та пропаганда невіддільні одна від одної. На жаль, ми досі не відірвали оце «П» від професії журналіста, незважаючи на численні розмови, декларації, Етичний кодекс українського журналіста (пункт 2: «Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста.»).

Зараз мої однолітки у професійній спільноті щиро вважатимуть ненормальним того, хто відмовиться взяти хабар у сумі кількох своїх щомісячних заробітків, а то й менше за підготовку відвертої «заказухи». Причому публічно вони декларуватимуть повагу до журналістської етики та професійної солідарності, а непублічно візьмуть гроші та зі швидкістю конвеєра штампуватимуть переконливі до крайнього радикалізму статті по «темі» і під кутом зору, що запропоновані замовником.

Корпоративна етика, «лояльність» з кожним днем стають більш шанованими чеснотами, ніж професійна солідарність. І якщо це продовжуватиметься, це обов'язково зруйнує всі гальма, які нині заважають можновладцям відкрито здійснювати цензуру. Колишній генеральний директор «православного» телеканалу КРТ, а нині редактор інтернет-сайту «Відеоновини» Володимир Петров, що в інтерв'ю інформагентству «Росбалт» якось чесно визнав: «у мене направленість на компромат, критику, іншими словами медіа-кілерство», написав у своєму інтернет-блозі такий характерний відгук про журналістську солідарність: «куплений непідкупному не товариш, а я свою продажність ніколи не приховував».

Так от, дозвольте розповісти у цьому зверненні одну сумну історію про журналістську продажність. Більше того – я хочу публічно висповідатися і покаятись, бо розвиток подій достеменно був карою мені за те, що я один раз продався, а потім наївно хотів залишатись чесним.

Одного разу у 2006 році, коли я працював в газеті «Свобода», мені запропонували написати замовну статтю. Тема для статті була заявлена така: є дуже добра громадська організація, Тендерна палата України, вона заважає чиновникам-казнокрадам грабувати бюджет, купляючи у «своїх» фірм товари та послуги по завищеним у два-три рази цінам порівняно з ринковими. За це дали 100 доларів, величезна сума для мене на той час. Бо треба сказати, що сім'я у мене небагата, до того ж в кінці 2004 року ми набрали боргів по комунальним послугам. Я ж кинув заробітки, поки брав участь у подіях, пов'язаних з «помаранчевою революцією», і не міг платити за квартиру, де живу з матір'ю. Цей борг висів на нашій родині вже рік, треба було його якось погасити.

Звичайно, не будучи спеціалістом у сфері державного управління, я не міг оцінити реальне становище у сфері держзакупівель. Але сам факт замовлення викликав недовіру до точки зору замовника. Тож побачивши найближчими днями анонс прес-конференції журналіста Андрія Марусова на ту ж тему, я пішов туди і почув зовсім іншу точку зору: що засновники Тендерної палати начебто нав'язують державі схему проведення державних закупівель з величезними «відкатами» приватним структурам, і легалізацію цих «відкатів» у формі офіційно встановленої плати за тендерну документацію, обов'язкову публікацію за непомірними розцінками оголошень про тендери в приватних ЗМІ і т.п. Зокрема, прозвучала інформація, що з ухваленням нового закону про закупівлі товарів, робіт та послуг за державний кошт державні установи та організації і підприємства з переважно державною часткою власності не можуть купувати все, що необхідно для їх діяльності, без публікації на одному конкретному сайті www.zakupivli.com , який належить ТОВ «Європейське консалтингове агентство». Тобто, держпідприємства не можуть відремонтувати дорогу, купити ліки та шкільні сніданки і т.п. без «відкату» власникам цього ТОВ.

Почувши іншу точку зору, я почав задавати замовнику позитивної статті незручні питання. Виявилося, що проблема з сайтом дійсно існує, але «вирішується». Я сказав, що напишу статтю тоді, коли ця проблема буде вирішена. Але замовник кілька разів пообіцяв, що проблема буде вирішена дуже скоро. Тим часом очікувала рішення і моя особиста проблема з рахунками за комунальні послуги. Тож зрештою я пішов на компроміс з власною совістю, і досі боляче пригадувати про це. Я написав похвальну статтю про тендерну палату («Кому мешает честный тендер?», «Свобода», 25-30.06.2006), але в кінці додав, що «в новій системі проведення тендерів є недоліки». Написав про цей сайт і переповів обіцянку замовника: мовляв, скоро з'явиться ще кілька таких сайтів, і грабительська монополія буде ліквідована. Потім це виявилося брехнею.

Я знаю це, бо почав спостерігати, задавати питання і думати над ситуацією, що склалася. Я побачив, що стратегія сумнозвісної палати є нехитрою: замовляти численні похвальні матеріали про себе, мало не щотижня викриваючи нові і нові «зловживання чиновників на мільярди», а все зловживання полягало в тому, що «консалтингове агентство» не отримало відкату. Водночас знайомі редактори інтернет-сайтів розповідали, що після кожної критичної публікації про палату з ними зв'язуються, погрожують судом, арештом серверу та іншими формами розправи і вимагають знищити критичну публікацію. Я почав спілкуватись із критиками тендерної палати, членами тендерних комітетів при Печерській районній адміністрації – в районі, де я живу. Виявилося, що новий порядок держзакупівель довгий час не дозволяв провести терміново необхідний ремонт теплоцентралі в одному з будинків і т.п. Їздив на круглі столи харківського спеціалізованого видання «Редукціон», що зберігає об'єктивність, висвітлюючи проблеми у сфері держзакупівель. Слухав виступи, спілкувався з людьми, що знають про ситуацію безпосередньо, але бояться втратити роботу і мовчать. Я сам написав кілька критичних статей про квазігромадські організації та комерційні структури, що «присосалися» до бюджету в цій сфері (окреслюю їх узагальнюючою назвою «тендерна мафія») цілком безкорисливо. І мої критичні статті «знімали» незалежних сайтів з купою вибачень і посиланнями на погрози прес-служби ТПУ.

Мій знайомий Вадим Гладчук, політик і редактор скандального сайту «Спротив», скоро почав публікувати критичні матеріали щодо Тенедрної палати. Одного разу він збирався сфотографувати зустріч її керівників, але учасник зустрічі, народний депутат, за словами Гладчука вибив у нього з рук фотоапарат та погрожував завести кримінальну справу. Зрештою за брехливою заявою особи, близької до того самого народного депутата (я сам відкопав доказ такого зв'язку у архіві парламентської бібліотеки – давню публікацію у «Сільських вістях») Вадима Гладчука більш ніж тиждень тримали в міліцейському ізоляторі з туберкульозниками, він оголосив сухе голодування, і коли його алібі було доведено в суді, він ще місяць лікувався у лікарні № 5 в Києві. Переслідували й інших критиків «тендерної мафії». До Андрія Марусова було подано кілька десятків надуманих судових позовів за наклеп, журналіста «Столичних новин» Валентина Ковальського та голову Антимонопольного комітету Олексія Костусєва та ж сама брехлива особа залякувала фізичною розправою по телефону. І я отримував погрози від неї.

Це все передісторія, а от власне сама історія. 10 квітня 2008 року після міжпартійного з'їзду БЮТ до мене зателефонував Гладчук і спитав, хто буде кандидатом в мери Києва від цієї політичної сили (я попередньо акредитувався на цей з'їзд). «Турчинов» – відповідаю.

– Ага, так тепер замість мерії в Києві буде тендерна палата, — відповідає він.

– Не розумію, до чого одне до іншого!

– Так це ж Турчинов хвалив у своєму інтерв'ю на «Українській Правді» «талановитого економіста» Антона Яценка, який був віце-президентом цієї палати. А знайоме тобі «Європейське консалтингове агентство» працює і ховається під вивіскою «Офіс народного депутата Олега Ляшко», він теж БЮТівець і власник газети «Свобода»,– розповідає Гладчук.

– Ти ж знаєш, я не поділяю твоїх поглядів на БЮТ. Там різних людей намішано, і порядних, і навпаки, бо беруть всіх, хто ефективно виконує партійні завдання. А про табличку точно не вірю! – кажу.

– А ти поїдь і сам переконайся. Адреса така: вулиця Панфіловців, 1. Будь ласка, якщо є фотоапарат, сфотографуй для мене.

Вулицю Панфіловців я знаю, вона в десяти хвилинах ходу пішки від моєї «хрущовки» і якраз поряд з «царським селом» – кількома населеними нашою фінансово-політичною «елітою» хмарочосами по бульвару Лесі Українки, що височіють над будівлею Центрвиборчкому та Київської обласної адміністрації. Отож я вийшов з автобуса на зупинку раніше звичного і без жодної краплинки страху в п'ятках поперся на вулицю Панфіловців, переконуватись у правдивості приятеля.

Табличку я побачив. І навіть сфотографував. Тобто отримав неприємний для когось доказ, що табличка «Офіс народного депутата Олега Ляшко» (і жодних інших табличок!) висить над обома входами в будівлю, де, згідно з численними оголошеннями у спеціалізованних виданнях, знаходиться «Європейське консалтингове агентство». Але до мене вибігли охоронці офісу. Ледве показав журналістське посвідчення, почали вимагати стерти всі фотографії. Я відмовився, і вони негайно напали на мене, відібрали мобільний телефон, по якому я безуспішно спробував викликати міліцію, притиснули обличчям до металевих грат паркану, почали відбирати фотоапарат. Я ледве встиг витягнути з нього карту пам'яті та сховати в кишені, зберігти таким чином докази цього випадку. Потім затягли до гаражу в тому ж будинку (я кричав на всю вулицю «Допоможіть! Мене викрадають!», але ніхто не прийшов на допомогу) і кинули на підлогу, залякували, допитувались, куди зникли фотографії, нарешті відпустили під вимогу... пробачити їм скоєне! Та ще й вимагали пообіцяти, що нікому не розповім про даний випадок. Обіцянку довелося дати, але я давав її під тиском і тому вважаю недійсною.

Ледве втікши від цього місця на першій-ліпшій маршрутці (мені пощастило, що така трапилась в нагоді: з обох боків вулиці Панфіловців, коли мене випустили, вже стояли джипи, поряд з ними люди, які дивилися на мене та чогось чекали), я поширив повідомлення про цей випадок. І зустрів неймовірну реакцію з боку професійної спільноти: практично повне ігнорування! Великі ЗМІ поводили себе так, начебто нападу на журналіста не було або це не гідно висвітлення.

Тільки деякі люди, з якими я особисто знайомий, реагували інакше. Хочу подякувати адвокату Тетяні Монтян за допомогу в цій скрутній ситуації, бо в той день я боявся навіть повернутися додому. Не те що звертатись до Печерського РУГУ МВС України, працівники якого нещодавно розігнали мирний пікет біля незаконної забудови на території Жовтневої лікарні і побили журналіста Андрія Манчука, а рік тому просаботували розслідування нападу на мене та спроби відібрати фотоапарат двох забудовників компанії «Житлобуд», що прямо поряд з моїм будинком намагалися почати незаконне будівництво і ставили паркан, який перегороджував єдиний вихід до станції метро «Печерська». Треба сказати, що після публікації критичної статті в газеті «Свобода» забудовники посунули паркан на кілька метрів і все ж залишили прохід для людей. Але Ляшко звільнив мене за те, що я «опублікував в його газеті критику на його кращого друга», власника компанії «Житлобуд», нардепа-БЮТівця Івана Куровського.

Хочу також подякувати за допомогу у поширенні інформації про напад на мене «Телекритиці», голові КНМП Михайлині Скорик, а також Вадиму Гладчуку.

Та не минуло й тижня, як трапилася ще одна просто ганебна подія. 16 квітня мені зателефонували з редакції інтернет-сайту «Відеоновини» і попросили про зустріч, щоб я дав інтерв'ю щодо нападу на мене. Я погодився. Під час «інтерв'ю» невідома людина облила мене кабачковою ікрою. Після того на сайті «Відеоновини» з'являється брехлива новина про те, що мене начебто «облили фекаліями», і активно поширюється в інтернеті. Зокрема, у вигляді рекламних публікацій. І виходить, що хтось замовив дискредитувати мене, а колеги завзято виконують це замовлення.

Якщо деякі «журналісти» без честі і совісті охоче беруть участь в розправі над колегами, які прогнівили когось з представників влади – я вважаю, вони є першими ворогами свободи слова!

Також, на мою думку, недарма Президент України казав про загрози інформаційній безпеці України внаслідок інвазії з-за кордону. Бо історія українских ЗМІ налічує силу-силенну випадків, коли власники ЗМІ викидали на вулицю цілі творчі колективи та брали на роботу «команди», зібрані на продаж примітивними піарщиками-гастарбайтерами з-за кордону, яких тоталітарних режим на батьківщині залишив без «роботи». Вони ледве унесли ноги від «чекістів» та лояльних до влади бандитів в Україну. І тут, відчувши повітря свободи, негайно почали псувати наше повітря, бо іншого не вміють. І той же Володимир Петров, редактор «Відеоновин», сказав про себе в згаданому вище інтерв'ю: «Хвалити не вмію, а от лаю майстерно».

Маючи певний бюджет, завжди можна знайти достатньо освічених, але небагатих людей, які за копійку будуть казати і писати що завгодно на радість замовнику. Проблема в тому, що створення редакційних колективів за таким принципом і засилля рекламних матеріалів під видом редакційних у більшості ЗМІ не зустрічає організованого суспільного осуду, навіть у професійній спільноті. Важко встояти перед соблазном публічно брехати за 400 доларів в місяць студенту з бідної сім'ї, стипендія якого вдесятеро менша. Найсумнішим є те, що такий студент вважатиме себе журналістом, навіть не намагаючись перевіряти і систематизовувати інформацію, яку йому надає безпосередньо чи через редактора «замовник». А той, хто виріс в забезпеченій сім'ї, як правило одразу йде в редактори, начальники чи піарщики і бере участь у просуванні «заказухи» в публічний простір, а отже – у деградації справжньої журналістики і знищенні довіри суспільства до нашої професії.

Особисто я неодноразово зустрічався з тим, що, написавши відвертий, майже об'єктивний публіцистичний або репортажний матеріал цілком безкорисливо, наражався на численні вигуки «заказуха!». Це – показник того, що повітря свободи слова в Україні попсоване до критичної межі. Ще трохи, і громадяни України поважатимуть всі ЗМІ не більше, ніж листок комерційних оголошень або «телемагазини». І це буде справедливе покарання мені та всім українським журналістам, які не змогли уберігтися від соблазну.

Можна було б виправдовуватись, що все одно найчастіше цікава та актуальна інформація про діяльність фінансово-політичних груп приходить зсередини їх, а отже, так чи інакше справжньому журналісту доводиться підримувати контакт з «олігархами» та їх помічниками. І начебто не його вина, що ці люди найчастіше кажуть не те, що роблять, і не хочуть «купляти» увагу суспільства відвертістю, а хочуть лише купляти панегірики за гроші, в той час як суспільство поки не готове платити за об'єктивну інформацію...

Але виправдовуватись – це широкий шлях, що веде до пекла.

Єдиний шанс врятувати нашу професію – це покаятись і очиститись.

А також оголосити ворогами свободи слова Олега Ляшка та Володимира Петрова, та будь-якого іншого представника влади, власника ЗМІ чи журналіста, причетного до перешкоджання професійній діяльності журналістів чи інших форм насильства і розправи над людьми нашої професії, а також до підкупу журналістів. Зрештою, ми повинні оголосити ворогом свободи слова кожного, хто свідомо чи несвідомо вчиняє наругу над самою нашою професією, та оприлюднити якнайширше список таких ворогів.

Прошу про підтримку в цій справі Національну спілку журналістів, хоч поки не маю честі бути її учасником.

З повагою,
Юрій Шеляженко, незалежний журналіст.
18.04.2008