Коли дев'ять днів тому парламент проголосував за бюджет о 4:30 ранку, депутати мали перед собою «куклу». Не ляльку, а саме «куклу». Пам'ятаєте, як в 1990-их під обмінниками стояли спритники, які пропонували людям здати валюту за більш вигідним курсом, але внаслідок маніпуляцій у невдахи на руках замість грошей опинялася «кукла» – пачка, в якій перший та останній аркуш – це справжні гроші, а між ними – просто рівно нарізаний білий папір.

Так само було з бюджетом – жоден депутат не мав на руках останньої версії бюджету перед тим, як віддати за нього свій голос. Версія бюджету, яка була представлена депутатам кількома днями раніше, втратила актуальність, оскільки перед голосуванням за бюджет було схвалено десятки змін до податкового законодавства.

Перерахувати показники Міністерство фінансів погоджувалося протягом дня, щоб уже в понеділок ввечері, 29 грудня 2014 року, представити депутатам нову версію закону. Але весь парламент знову зламали через коліно, і 220 депутатів плюс декілька кнопкодавів натиснули «за» документ, який в очі не бачили.

У підсумку, станом на 6 січня досі не відомо, що з себе являє бюджет України. Через дев'ять днів після схвалення не оприлюднено головну складову бюджету – додатки, а особливо «додаток N3», де розписано розподіл коштів між головними розпорядниками. На сайті Верховної Ради закон про бюджет опубліковано з приміткою «Додатки готуються до введення».

Коли ми розходилися після закриття сесійного засідання о 4:30 ранку, старший колега з БПП Степан Кубів, проголосувавши за бюджет, не приховував обурення способом його схвалення. «Нам треба, щоб ми востаннє так голосували», – сказав він на прощання. На що я відповів: «От побачите, все тільки починається. Ми і в подальшому будемо голосувати саме так».

Тому що саме такий спосіб – найкомфортніший для тих, хто зараз апробовує модель підлаштування парламенту під себе. І, не відчуваючи спротиву, вони лише переконаються у правильності вибору та ефективності такого методу роботи.

Як і бюджет-2015, такою самою «куклою» є демократія в Україні, коли під обгорткою виборів, визнаних світом чесними та прозорими, захована нереформована корумпована держава, яка згаяла рік у внутрішніх чварах. Держава, яка, виправдовуючи відсутність результату, використовує в якості універсального аргументу розповіді про війну та зовнішню агресію.

Справді, напад Росії був головною подією 2014-го, але не менш значущим результатом року для українців могло би стати реформування ДАІ. Або запровадження чесного судочинства. Або покарання колишніх високопосадовців. Або деолігархізація політики. Але не стали.

Американські теоретики демократії Ларрі Даймонд та Френсіс Фукуяма чітко розрізняють справжню демократію від «електоральної демократії» – режиму, який має вибори як атрибут демократії, але де відсутні інституції демократії – незалежні ЗМІ, неупереджені суди, чесні правоохоронні органи, ефективні профспілки. Все те, що Рейган перераховував у своїй Вестмінстерській промові як «інфраструктуру демократії». Тобто те, що забезпечує функціонування демократії як такої.

Так от, в України з «демократичною інфраструктурою» не краще, ніж з «інфраструктурою» реальною – із розбитими дорогами, монополізованими авіаперевезеннями та замерзаючими посеред степу Хюндаями.

На сьогодні влада в Україні фактично розподілена між двома політичними монополіями. На чолі однієї корпорації стоїть президент Порошенко, на чолі іншої – прем'єр-міністр Яценюк. Плюс є ще третя корпорація на чолі з Ігорем Коломойським, який став головним бенефіціаром Майдану серед колег по олігархічному цеху.

Станом на сьогодні вимальовується декілька характерних рис. Перше – голова Верховної Ради є керованим з адміністрації президента. І в бажанні виконати поставлене завдання він буде іти танком, ламаючи регламент та нехтуючи базовим правом депутата – правом на законодавчу ініціативу.

Друге – жодна парламентська ініціатива не буде проголосована результативно, якщо вона попередньо не пройшла схвалення в Кабміні або адміністрації президента. Шанси на ухвалення мають переважно проекти, на яких стоїть підпис президента, прем'єра, постійного представника президента Руслана Князевича або керівництва фракцій БПП чи «Народний фронт». Парламенту ж поки відводиться роль штампувального цеху.

Аргументи, які використовуються для проштовхування рішень та ламання Верховної Ради через коліно, примітивні та банальні. Скоро можна буде складати словник універсальних кліше, щоб застосовувати їх, коли в політичного керівництва виникне чергова потреба протягнути рішення. Найбільш популярні тези: «Не розкачуйте човен...», «МВФ грошей не дасть...», «На дворі війна, а вас цікавить лише...», «Україна на межі дефолту, а ви...», «Якщо не..., то Яценюк піде у відставку».

При чому мушу визнати: на відміну від «Народного Фронту», в БПП присутня внутрішня демократія, про що свідчать результати голосування на табло. Можна дорікати молодим депутатам, але в більшості випадків наше голосування збігається з Віктором Пинзеником, Оксаною Продан або Віктором Чумаком – людьми великого політичного досвіду.

Система відштовхує тих, хто намагається іти проти неї. У нас уже був приклад Дениса Бродського, який пішов через місяць, або Павла Шеремети, який воював протягом півроку. У випадку з іноземними міністрами буде складніше їх вичавити, оскільки їх присутність є частиною пакту з міжнародними організаціями. Але, думаю, бажання піти в декого з нових членів уряду вже не раз пробігало в голові.

Виникає питання, що робити в цих умовах. Зовнішній тиск на владу має бути таким, аби у неї не було би іншого вибору, ніж імплементувати зміни. Слово «реформи» вже навіть вживати не хочеться, аби не дискредитувати їх зміст.

Парадоксально, але нашим головним союзником є західні уряди та міжнародні фінансові організації. Вони, ставши єдиним рятівником української економіки, мають моральне право висувати проведення реформ як передумову виділення грошей. Саме тиск іззовні став вирішальним при схваленні пакету антикорупційних законів, а створення Національного антикорупційного бюро потрапило в перелік вимог МВФ.

Цей парламент приречений стати місцем розламу між «старими» і «новими» політиками. У цих характеристиках мова не йде про дату народження у паспорті. Бо одного місяця роботи нової Ради виявилося достатньо, щоб переконатися, що навіть після 1980-го року народжувалися «старі». Але саме об'єднання «нових», опорою яких буде громадський сектор і західні організації, може стати фактором змін.

Деякі вчорашні соратники по журналістському цеху, а зараз – уже колеги по депутатському корпусу, дорікають, що ми надто прискіпливі замість того, щоб бути слухняними інструментами в руках політичної верхівки. Насправді, саме для того нас обрали в парламент, щоб чесність роботи Верховної Ради більше ніким не ставилася під сумнів.

Наша місія – не стати черговим кнопкодавом або піар-консультантом партії з депутатським мандатом. Наша роль – змінити політику, її правила та звичаї. Або принаймні спробувати зробити це. І не бути «куклою» у чужих руках – в усіх значеннях цього слова.

Сергій Лещенко, журналіст, народний депутат